40 
— У тебе що, глюки? — спитав один із митників. — Жучків на стіні побачив, Едді?
Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім'я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці — принаймні поки що, — але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з'явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.
Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.
— Що такого смішного? — спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.
— Уся ця ситуація, — відповів Едді. — Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.
«З тобою все буде гаразд?» — спитав Роланд.
«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».
Не розумію.
Займайся своїми справами.
А. Гаразд. Я ненадовго.
І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, — ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, — і відчув, душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.
— Хочеш, щоб я повісив там картину? — спитав один із митників.
— Ні, — відповів Едді й зітхнув. — Я хочу, щоб мене звідси випустили.
— Як тільки скажеш, куди подів геру, — сказав інший. — Чи це була кока? — І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.
Через десять хвилин — десять дуже довготривалих хвилин — Роланд раптом з'явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут як тут. Едді відчув, що він страшенно змучений.
«Зробив свою справу? — спитав він.
«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. — Пауза. — Мені довелося повзти».
Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив'язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.
Поки він дивився, одне зі страхопудал з блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть ще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір'їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.
«Господи Ісусе, — подумав Едді, вражений побаченим. — Ну й ножиці».
— Чому ви весь час озираєтеся? — спитав головний.
— Час від часу мені потрібна протиотрута, — відповів Едді.
— Від чого?
— Від вашої пики.
3
Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки — закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда — того, іншого — вражав.
«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, — промовив Роланд. — І їх тут так багато!»
— Еге ж, — погодився Едді. — Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.
40 
