46 
— Нічого такого, з чим я не зміг би впоратися самотужки, — сказав Едді. Він упіймав себе на тому, що по-наркоманському чеше по черзі то одну руку, то другу — поки його тримали в ув'язненні на митниці, він неймовірним зусиллям волі намагався не робити цього. І зараз примусив себе зупинитися і стояти спокійно. Але Кол усміхався, і Едді відчув, що його так і пориває зацідити кулаком у цю усміхнену пику, та так, щоби рука вийшла з того боку черепа. І якби не Джек, він би це зробив. Джек досі дивився просто перед собою, і здавалося, що він заглиблений у власні примітивні думки, породжені спогляданням світу в простих основних барвах і елементарних рухах — от і весь діапазон сприйняття, на який здатні люди з таким інтелектом (саме на таку невтішну оцінку наштовхував його зовнішній вигляд). Але Едді вважав, що Джек за один день бачив більше, ніж Кол Вінсент за цілісіньке своє життя.
— Що ж, добре, — мовив Кол. — Це добре.
Запала мовчанка. Кол дивився на Едді й усміхався, чекаючи знову побачити Танець Наркаша — коли вже врешті-решт Едді почне чухатися й переступати з ноги на ногу, як дитина, якій припекло бігти до туалету. Але ще більше він очікував, коли ж Едді спитає: «Що трапилося? І до речі, у вас часом нема з собою ширева?»
А Едді тільки дивився на нього, але не чесався, навіть зовсім не рухався.
Легенький вітерець підхопив обгортку від шоколадного батончика і заходився ганяти її по паркувальному майданчику. Тишу порушував тільки її шелест і пихкання клапанів двигуна, що працював на холостому ходу.
Осміх на обличчі Кола помалу почав втрачати багатозначність.
— Сідай-но, Едді, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Давай проїдемося.
— Куди? — спитав Едді, наперед знаючи відповідь.
— До Балазара. — Джек навіть не глянув на нього, тільки на мить стиснув руки на кермі. На середньому пальці правої руки зблиснув велетенський перстень із суцільного золота, інкрустований оніксом, що випирав, наче око велетенської комахи. — Він хоче знати, де його товар.
— Товар у мене. Все ніштяк.
— Добре. Тоді у всіх усе гаразд, нема про що турбуватися, — сказав Джек Андоліні, але не повернув голови.
— Мені б хотілося спочатку піднятися нагору, — сказав Едді. — Перевдягнутися, побалакати з Генрі…
— І ширнутися, про це не забудь, — сказав Кол, широко розплившись в усмішці на всі свої великі жовті зуби. — От тільки ширнутися тобі, приятелю, нічим.
Дед-е-чим? — подумав стрілець у свідомості Едді, й обидва ледь здригнулися.
Побачивши це, Кол всміхнувся ще ширше. «Ну, нарешті, — промовисто говорила усмішка. — Старий добрий Танець Наркаша. А я вже було почав хвилюватися, Едді». Зуби, що оголилися, коли усмішка стала ширшою, були не кращими за ті, які він продемонстрував раніше.
— Чого це?
— Містер Балазар вирішив, що краще буде, якщо ваша, хлопці, квартира стоятиме прибрана, — сказав Джек, не повертаючи голови. Перед його очима і далі розгортався неймовірний світ, неймовірний для такої людини, як сформулювали б це пересічні спостерігачі. — На випадок, якщо хтось поткне туди носа.
— Наприклад, федерали з ордером на обшук, — додав Кол. — Його обличчя стирчало з вікна фургона і злобно шкірилося. Зараз Едді відчував, що Роландові теж хочеться зацідити кулаком у гнилі зуби, через які усмішка здавалася такою недоброю, чомусь навіть безутішною. Ця єдність почуттів його трохи підбадьорила. — Він найняв прибиральників, щоби вони помили стіни й пропилососили килими. І за цю послугу не візьме з вас жодного цента, Едді!
«А тепер ти спитаєш, що в мене є, — промовляла Колова усмішка. — О так, зараз ти поцікавишся, мій хлопчику. Бо навіть якщо кондитер тобі огидний, цукерки ти все одно любиш, правда ж? А тепер, коли ти знаєш, що Балазар наказав забрати твій персональний резерв…»
1 раптом Едді осяяла думка, неприйнятна і страшна водночас. Якщо заначки немає…
— Де Генрі? — різко спитав він, та так грубо, що Кол від здивування аж сахнувся.
Джек Андоліні нарешті повернув голову. Повертав повільно, так, наче цю дію він виконував дуже рідко і ціною неймовірних зусиль. Здавалося, ще трохи — і в товщі його шиї пролунає скрип незмазаних петель.
— У безпеці, — сказав він і так само повільно повернув голову у вихідне положення.
Едді стояв біля фургона піцерії, борючись із панікою, що невпинно наростала і зроджувала думку за думкою. Зненацька потреба ширнутися, яку йому досить добре вдавалося тримати на припоні, стала нездоланною. Він мусить вмазатися. Після дози він зміг би думати, взяти себе в руки…
46 
