48 
Едді провів розчепіреними пальцями по волоссю, швидко схрестив руки, щоби можна було почесати обидві одночасно, і сказав:
— Мабуть, це буде краще, бо так ми далеко не заїдемо.
— Хай буде так, — сказав Андоліні. — Ніхто нікому нічого не казав, ніхто нікого не ображав. — І, не повертаючи голови, в тому самому ритмі додав: — Повертайся у фургон, ідіоте.
Кол Вінсент, що обережно виліз був із фургона через дверцята, які Андоліні залишив відчиненими, ретирувався так швидко, що аж головою вдарився. Він ковзнув уздовж сидіння і зсутулився на своєму старому місці, сердито потираючи маківку.
— Ти ж не можеш не розуміти, що, коли тебе заарештували митники, умови одразу змінилися, — розсудливо сказав Андоліні. — Балазар — поважна людина. Є інтереси, які він мусить захищати. Люди, яких йому потрібно охороняти. І якось так вийшло, що одним із цих людей виявився твій брат Генрі. Гадаєш, це все туфта. Якщо так, то краще подумай, у якому стані зараз Генрі.
— Генрі в порядку, — сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.
«Генрі, — не раз казав він, — Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з-під контролю, ти ж на межі, ще трохи — і тебе загребуть копи».
«Спокуха, малий, — відповідав Генрі, — не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто-сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.
Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»
— Генрі аж ніяк не в порядку, — сказав Джек Андоліні. — Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен — як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.
«Il Roche — це міст до пекла», — подумав Едді. А вголос сказав: — Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?
— Так.
— Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?
— І твій власний товар також, — відповів Андоліні, — не забувай про це.
— Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?
— Точно.
— А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.
— Не розумію тебе, Едді.
— Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.
— Я не знаю, що він там собі думає, — незворушно відповів Андоліні. — В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.
— А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм — аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?
Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.
— Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.
Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.
— Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?
48 
