80 
Як від мавпи.
У дзеркалі заднього огляду вона побачила очі Ендрю, і вираз цих очей змусив її шкодувати. Часом сеча — не єдине, що не можеш втримати у собі.
— Шкода мені, міз Голмс.
— Ні, — відповіла вона, знову тручи скроні. — Це мені шкода. Вибачте. Ці три дні були тяжкими для мене, Ендрю.
— Та я думаю, — сказав він тоном шокованої старої діви, що змусив її мимохіть розсміятися. Але загалом їй було не до сміху. Вона думала, що розуміє, у що вплутується, і готова до найгіршого. Вона помилялася.
Тяжкі три дні. Ну, можна й так сказати. Якщо ж описати це інакше, то три дні, проведені в Оксфорді, штат Міссісіпі, були короткочасним перебуванням у пеклі. Але про деякі речі, що там сталися, взагалі не можна було розповідати. Ніж таке сказати, легше померти… якщо тільки тебе не покликано свідчити про них перед Престолом Всемогутнього Господа Бога-Отця, де, як вона гадала, навіть ті правди, що спричиняли пекельне збурення в дивній сірій желеподібній субстанції у тебе між вухами (вчені стверджували, що сіре желе позбавлене нервів, і якщо це не смішно до коліків, то що вже тоді смішно, вона не знала), потрібно визнавати. — Я просто хочу потрапити додому й спочатку купатися, купатися, купатися, а потім спати, спати, спати. Після цього, гадаю, я прийду в норму.
— Аякже, аякже! Тільки так і буде, я й не сумніваюся! — Ендрю хотів перепросити за щось, і ці слова були всім, на що він наважився. Крім того, він не хотів ризикувати й продовжувати розмову. І так, зберігаючи незвичне мовчання, вони вдвох під'їхали до сірого багатоквартирного будинку у вікторіанському стилі, що стояв на розі П'ятої авеню та Сентрал-Парк-Саут, дуже престижного будинку у вікторіанському стилі, і, на її гадку, її проживання в ньому істотно знижувало цю престижність. Вона знала, що в цих мажорних квартирах є люди, що без крайньої потреби не захочуть з нею розмовляти. Але насправді їй було байдуже. До того ж вона була вище них усіх за суспільним становищем, і вони це добре знали. Їй не раз спадало на думку, що їх це, мабуть, не на жарт бісило. Ще б пак, у пентхаусі старого солідного, вишуканого будинку, в будинку, де колись чорним дозволялося бути присутнім лише в тому разі, якщо їхні руки обтягнуті білими рукавичками слуг чи подеколи — тонкими шкіряними рукавичками водіїв, мешкає негритоска! Вона сподівалася, що це справді дуже їх дратувало, і картала себе за те, що вона недоброзичлива, поводиться не по-християнському, але водночас дуже цього хотіла. І як вона не могла втримати потік сечі, що лився на витончену імпортну шовкову білизну, так само нестримним був і цей струмінь смердючої рідини. Такі думки були низькими, нехристиянськими і майже так само поганими — ні, навіть гіршими: принаймні, з точки зору Руху, вони були неефективними. Вони збиралися здобути потрібні їм права і, скоріше за все, цього року: Джонсон, пам'ятаючи про спадщину, залишену йому вбитим Президентом (і, мабуть, сподіваючись забити ще один гвіздок у труну Баррі Годдвотера), буде не просто стежити за тим, щоби Закон про громадянські права був прийнятий. Якщо це буде необхідно, він увіб'є його в законодавство. Отже, важливо звести до мінімуму кількість шрамів і біль. Попереду ще чекає робота. І ненависть не допоможе її виконати. По суті, ненависть стане їй на заваді.
Але часом ти просто не можеш перестати ненавидіти.
Цього її теж навчив Оксфорд-Таун.
2
Детта Волкер геть не цікавилася Рухом, і житло у неї було набагато скромнішим. Вона мешкала в мансарді облупленого будинку в Ґрініч-Віллідж. Одетта не знала про мансарду, а Детта — про пентхаус, і єдиною людиною, що підозрювала якісь негаразди, був Ендрю Фіні, водій. Він почав працювати на Одеттиного батька, коли самій Одетті було чотирнадцять, а Детта Волкер навряд чи взагалі існувала.
Іноді Одетта зникала. Це могло тривати кілька годин або кілька днів. Минулого літа Одетта зникла на три тижні, й Ендрю вже збирався дзвонити в поліцію, аж раптом одного вечора вона зателефонувала йому і попросила наступного дня приїхати десь о десятій — сказала, що збирається на закупи.
У нього готовий був зірватися крик: «Міз Голмс! Де ви були?» Але він уже питав про таке раніше й у відповідь отримував лише спантеличений погляд — справді спантеличений, Ендрю був у цьому впевнений. «Тут, — відповіла б вона. — Ендрю, ви ж возили мене щодня в два-три місця, хіба ні? У вас часом не склероз, га, Ендрю?» — Сказавши це, вона б розсміялася і, перебуваючи в доброму гуморі (як це часто-густо й траплялося після її зникнень), вщипнула б його за щоку.
80 
