143 
— Тим більше ми хочемо знати ваші справжні, — відповів англієць.
— Проте ви ж грали з нами, не знаючи наших імен, — заперечив Атос, — і це навіть не завадило вам виграти коней.
— Тоді ми ризикували тільки своїми грішми, а тепер — своєю кров'ю і навіть життям. Грати можна з будь-ким, битися — тільки з рівним.
— Правда ваша, — мовив Атос.
І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я.
Портос з Арамісом зробили те саме.
— Чи задовольнило це вас? — спитав Атос у свого супротивника. — І чи вважаєте ви мене досить вельможним, щоб зробити мені честь схрестити зі мною шпагу?
— Так, добродію, — відповів англієць, вклоняючись.
— Гаразд! Тоді дозвольте сказати вам ще про одне, — холодно мовив Атос.
— Про що саме?
— Було б краще, коли б ви не вимагали від мене, щоб я назвав своє ім'я.
— Чому?
— Мене вважають померлим, і я маю певні підстави бажати, щоб ніхто не знав, що я живий. Отже, я муситиму вас убити, щоб зберегти мою таємницю.
Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував.
— Ви готові, панове? — спитав він, звертаючись водночас і до товаришів, і до ворогів.
— Так, — відповіли англійці й французи разом.
— Тоді почнімо! — вигукнув мушкетер.
Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.
Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.
Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.
Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.
Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним — шпага поцілила в серце.
Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.
Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.
Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.
Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:
— Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.
Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.
Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина. Він стис Д'Артаньяна в обіймах і наговорив безліч люб'язних слів та компліментів йому і трьом його друзям. А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого.
Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.
— Що я з ним робитиму? — спитав англієць.
— Віддасте рідним убитого, — відповів Д'Артаньян.
— Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.
Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.
— А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас, — сказав лорд Вінтер, — якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.
Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос.
— Що ви збираєтеся робити з цим гаманом? — пошепки спитав він у юнака.
— Віддати його вам, мій любий Атосе.
— Мені? Чому саме мені?
— Тому, що ви вбили його хазяїна: це здобич переможця.
— Стати спадкоємцем ворога! — вигукнув Атос — За кого ви мене маєте?
— Такий військовий звичай, — заперечив Д'Артаньян. — Чому б не бути такому звичаю і в дуелях?
143 
