147 
Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. Його сірі очиці блищали, наче два карбункули[174]; здавалося, тільки в них та ще хіба в надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками: відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини.
Що вдієш, — двоюрідного брата він сприймав як спокуту за свої хвороби. Якби метр Кокнар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича.
— Так, добродію, ми й справді родичі, — не вагаючись відповів Портос, який ніколи, власне, й не сподівався на особливу його привітність.
— І, здається, з жіночого боку? — хитрувато спитав прокурор. Портос не зрозумів натяку й тільки посміхнувся в пишні вуса, подумавши, що прокурор — досить наївний чоловік. Пані Кокнар, добре знаючи, що наївний прокурор — явище дуже рідкісне, ніяково всміхнулася й зашарілась.
Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла навпроти його дубової конторки. Портос зрозумів: оце і є заповітна скриня, хоч вона й не схожа на неї. Він подумки привітав себе з тим, що дійсність виявилася аж на шість футів[175] вищою за мрію.
Не заглиблюючись більше в генеалогічні дослідження, метр Кокнар перевів неспокійний погляд з шафи на Портоса й сказав:
— Сподіваюсь, що, перш ніж рушати в похід, наш пан родич зробить ласку й пообідає разом з нами. Чи не так, пані Кокнар?
Тепер удар влучив просто в шлунок, і Портос не міг не відчути його. Схоже, цей самий удар відчула й пані Кокнар, бо відповіла:
— Мій двоюрідний брат більше не прийде, якщо йому в нас не сподобається; проте якщо сподобається, то ми будемо його просити навідувати нас якнайчастіше, хоч пан Портос пробуде в Парижі недовго й не зможе обідати в нас щодня.
— О мої ноги, мої бідні ніженьки, де ви? — пробурмотів Кокнар, силкуючись посміхнутися.
Допомога, яка наспіла саме в ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.
Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні.
Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичні запахи, з військовою точністю з'явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів.
«Хай вам біс! — подумав Портос, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом. — Хай вам біс! Бувши прокурором, я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принаймні шість тижнів».
З'явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу.
Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів.
— Ого-го! — сказав він. — Як смачно пахне суп!
«Що вони винюхали в цьому супі?» — подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок.
Пані Кокнар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця.
Насамперед подали суп метрові Кокнару, далі — Портосові. Потім пані Кокнар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками.
В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні.
Після супу служниця принесла варену курку — розкішну страву, побачивши яку, всі мало не осліпли.
— О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кокнар! — сказав прокурор з майже трагічною посмішкою. — Немає сумніву — всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові.
Бідолашна курка була така худа і вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добре попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості.
«Хай йому чорт! — подумав Портос — Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не у вареному і не в смаженому вигляді».
147 
