180 
— А чи варта твоя таємниця того, щоб я дарував тобі життя? — спитав юнак.
— Варта, коли вам дороге ваше життя у двадцять два роки. Адже це вік, у якому з вашою зовнішністю й хоробрістю можна досягти всього, чого хочеш.
— Негідник! — вигукнув Д'Артаньян. — Кажи швидше: хто доручив тобі вбити мене?
— Жінка, якої я не знаю, але яку називали «міледі».
— Коли ти не знаєш цієї жінки, звідки тобі відоме її ім'я?
— Так називав її мій товариш. Він був з нею знайомий, бо вона домовлялася з ним, а не зі мною; у нього в кишені є навіть лист од цієї особи, і, судячи з того, що я чув про цей лист, він має для вас неабияке значення.
— Чому ж ти став учасником цього злочину?
— Товариш запропонував мені допомогти йому вбити вас, і я погодився.
— І скільки міледі заплатила вам за цю доброчесну справу?
— Сто луїдорів.
— Ого! Здорово, — засміявся Д'Артаньян. — Певно, вона таки дорого цінує моє життя! Сто луїдорів! Це справжній скарб для двох таких негідників, як ви. Тепер я розумію, чому ти пішов на цей злочин, і згоден пробачити тобі, але за однієї умови.
— За якої? — стривожено спитав солдат, збагнувши, що справу ще не скінчено.
— Ти дістанеш мені листа, схованого в кишені у твого приятеля.
— Але ж це тільки інший спосіб мене вбити! — вигукнув бандит. — Як я дістану листа під обстрілом з бастіону?
— І все-таки тобі доведеться зважитись не це, бо присягаюсь — інакше ти помреш од моєї руки.
— Помилуйте! Будьте милосердні до мене, пане! Заради тієї молодої дами, яку ви кохаєте і вважаєте мертвою, хоч вона жива! — вигукнув бандит, падаючи на коліна й спираючись на руку, бо зовсім ослаб від утрати крові.
— А звідки ти знаєш, що є молода жінка, яку я кохаю і яку вважаю мертвою? — спитав Д'Артаньян.
— З того листа, що лишився в кишені у мого товариша.
— Тепер ти сам бачиш: мені конче потрібен цей лист, — сказав Д'Артаньян. — Отож поквапся, годі вагатися, бо, хоч як мені гидко ще раз бруднити свою шпагу кров'ю такого негідника, як ти, але присягаюся словом чесної людини, що…
Д'Артаньян супроводив ці слова таким грізним жестом, що поранений підвівся.
— Заждіть! Заждіть! — розпачливо вигукнув він. — Я піду… піду!.. Д'Артаньян забрав у солдата аркебузу, пропустив його вперед і підштовхнув шпагою.
Страшно було дивитись, як цей сердега, лишаючи за собою довгий кривавий слід, блідий од страху, плазом посувався до тіла свого співучасника, що лежав за двадцять кроків од нього, — назустріч видимій смерті.
Холодний піт скропив його спотворене жахом обличчя. Д'Артаньян пожалів нещасного і, змірявши його зневажливим поглядом, мовив:
— Стривай! Зараз я покажу тобі, яка різниця між сміливцем і боягузом. Залишайся тут, я піду сам.
Спритно кинувшись уперед, пильно озираючись довкола, стежачи за кожним рухом ворога й приміряючись до всіх нерівностей місцевості, Д'Артаньян за хвилину дістався до другого солдата.
Було лише два способи дістати листа: обшукати пораненого на місці або, прикриваючись ним, перетягти до траншеї й там обшукати.
Д'Артаньян обрав другий спосіб і взяв солдата на плечі саме в ту мить, коли ворог відкрив вогонь.
Легкий поштовх, приглушений звук трьох куль, що пробили тіло, останній зойк, передсмертна судорога — все це підказало Д'Артаньянові, що той, хто хотів убити його, зараз мимоволі врятував йому життя.
Юнак добіг до траншеї й кинув тіло поруч з пораненим, що був блідий, як смерть.
Не гаючи часу, Д'Артаньян обшукав кишені вбитого: шкіряне портмоне, гаманець з грішми, певно, одержаними за зраду, ріжечок для гральних костей і самі кості — ото й уся його спадщина.
Д'Артаньян лишив кості з ріжечком там, де вони розсипались, кинув гаманець пораненому й схопив портмоне.
Між паперів він знайшов листа — того самого, задля якого ризикував життям. Ось він:
«Коли ви вже загубили слід цієї жінки, що перебуває тепер у цілковитій безпеці в монастирі, куди ви не повинні були її допустити, то спробуйте принаймні не проґавити її друга. Ви знаєте, що в мене довга рука, і коли ви не виконаєте й цього мого наказу, то дорого заплатите за ті сто луїдорів, що я вам їх передала».
Підпису не було. А втім, Д'Артаньянові було ясно: листа написала міледі.
Він залишив його собі як речовий доказ і, сховавшись за поворотом траншеї, став розпитувати пораненого. Той признався, що вони вдвох із спільником погодилися викрасти молоду жінку, яка мала виїхати з Парижа через заставу Ла-Вільєт, але що, засидівшись у шинку, вони запізнилися на десять хвилин і проґавили карету.
180 
