182 
І Д'Артаньян побіг до двох гвардійців, з якими він приятелював більше, ніж з іншими, щоб запросити їх випити чудового анжуйського вина, надісланого з Віллеруа. Проте один гвардієць мав уже йти в гості сьогодні ввечері, а другий — завтра. Тому зустріч було призначено на післязавтра.
Прийшовши додому, Д'Артаньян наказав віднести всю дюжину пляшок до похідного гвардійського буфету й попросив сказати, щоб їх там зберігали якнайретельніше.
В день бенкету — він мав відбутися ополудні — Д'Артаньян вирядив Планше до буфету о дев'ятій ранку, щоб той устиг як слід накрити стіл.
Гордий зі свого нового почесного звання метрдотеля, Планше вирішив зробити все якнайкраще. Тому він узяв собі на допомогу слугу одного із запрошених на обід гостей, якого звали Фурро, і того самого солдата, котрий хотів убити Д'Артаньяна; після того, як юнак врятував йому життя, солдат, не належачи до жодної частини, став прислужувати молодому гасконцеві, або, точніше, Планше.
Гості з'явилися на обід точно о призначеній годині й посідали за пишно накритий стіл. Планше прислужував із серветкою, перекинутою через руку; Фурро відкорковував пляшки, а Бризмон — так звали третього — переливав вино в скляні карафки, оскільки в ньому був якийсь осад, певно, від довгої дороги. Вино в першій пляшці трохи скаламутніло; Бризмон вилив залишки в склянку, і Д'Артаньян дозволив йому випити їх: бідолаха після поранення був іще дуже кволий. З'ївши суп, гості вже були піднесли до губів склянки з вином, коли раптом з боку Нового форту й форту Людовіка гримнули гарматні постріли. Вирішивши, що це ла-рошельці або англійці напали на французьке військо, гвардійці миттю схопили шпаги. Д'Артаньян, не менш меткий, ніж вони, зробив те саме, і всі троє побігли до своїх постів.
Та тільки-но вони вискочили з буфету, як збагнули справжню причину шуму. З усіх боків лунали вигуки: «Хай живе король! Хай живе кардинал!» — і звідусюди було чути барабанний дріб.
Справді, король, як ми вже сказали, не в силі стримати нетерпіння, проїхав без відпочинку два перегони і саме в цю мить прибув до табору зі своїм почтом та підкріпленням у десять тисяч солдатів; попереду і ззаду їхали мушкетери.
Д'Артаньян, стоячи в лавах гвардійської роти, жестом вітав своїх друзів, які не відводили від нього очей, і пана де Тревіля, який теж помітив його.
Незабаром церемонія зустрічі скінчилась, і друзі кинулися один одному в обійми.
— Тисяча чортів! — вигукнув Д'Артаньян. — Не можна було приїхати більш вчасно, бо я певен, що жодна страва ще не вичахла й не захолонула. Чи не так, панове? — докинув він, звертаючись до двох гвардійців, яких познайомив зі своїми друзями.
— Еге! Схоже, що ми бенкетуємо, — сказав Портос.
— Сподіваюсь, — додав Араміс, — на нашому обіді не буде дам!
— А чи знайдеться пристойне вино у вашій глушині? — спитав Атос.
— Хай йому чорт! Та в мене ж є ваше вино, мій любий друже! — відповів Д'Артаньян.
— Наше вино? — здивовано перепитав Атос.
— Авжеж, те саме, яке ви мені надіслали.
— Ми надіслали вам вино?
— А хіба ви вже забули про це молоде слабеньке вино з анжуйських виноградників?
— Так, я знаю, про яке вино ви кажете…
— Про вино, яке вам подобається більше за інші.
— Звичайно, якщо в мене немає ні шампанського, ні шамбертена.
— Ну що ж! Коли немає шампанського й шамбертена, доведеться задовольнитися анжуйським.
— То ви виписали анжуйське вино, ласуне ви такий? — спитав Портос.
— Ні. Це те вино, яке мені надіслали від вашого імені.
— Від нашого імені? — разом вигукнули три мушкетери.
— Арамісе, це ви надіслали вино? — спитав Атос.
— Ні, а ви, Портосе?
— Ні, а ви, Атосе? — Ні.
— Якщо не ви, — мовив Д'Артаньян, — то, значить, ваш корчмар.
— Наш корчмар?
— Авжеж! Ваш корчмар Годо, корчмар мушкетерів.
— Зрештою, що нам до того, звідки взялося це вино, — сказав Портос — Покуштуємо його і, коли воно смачне, то й вип'ємо.
— Ба ні, — відповів Атос, — ми не питимемо вина, що його надіслано невідомо звідки.
— Ви маєте слушність, Атосе, — погодився Д'Артаньян, — Отже, ніхто з вас не доручав корчмареві Годо надіслати мені вино?
— Ні! І все-таки він надіслав від нашого імені?
— Ось лист! — сказав Д'Артаньян. І він оддав товаришам листа.
— Це не він писав! — мовив Атос — Я знаю його руку, бо перед від'їздом розраховувався з ним.
182 
