Особенно,... 
230 
— Що це таке, добродійко?
— Нічого, — відповіла міледі зі скорботною усмішкою. — Нудьга — пекельний ворог в'язнів. Нудьгуючи, я розважалася тим, що сплела цю мотузку.
Фелтон глянув угору й побачив над кріслом, над самісінькою головою міледі, вбитий у стіну позолочений цвях, що правив чи то за вішалку для вбрання, чи то за гак для зброї.
Він здригнувся. Полонянка це помітила, бо хоч вона й опустила очі, ніщо не проходило повз її увагу.
— А що ви робили, стоячи на цьому кріслі? — спитав Фелтон.
— Хіба вам не однаково? — відповіла міледі.
— Але, — наполягав Фелтон, — я все-таки хотів би знати.
— Не питайте мене, — мовила полонянка. — Ви знаєте, що нам, справжнім християнам, заборонено брехати.
— Гаразд! — мовив Фелтон. — Тоді я сам скажу, що ви робили, або, точніше, що хотіли зробити. Ви хотіли здійснити фатальний намір, який плекаєте в душі. Подумайте, добродійко! Якщо наш Бог забороняє брехати, то ще суворіше він забороняє чинити самогубство.
— Коли Бог бачить, що одне з його творінь несправедливо піддають переслідуванням і що цьому творінню доводиться вибирати між самогубством та безчестям, то, повірте мені, добродію, Бог пробачить самогубство, — заперечила міледі тоном глибокого переконання. — Бо це, власне, не самогубство, а смерть мученика.
— Або ви перебільшуєте, або не договорюєте. Поясніть мені все, добродійко. В ім'я неба, відкрийтеся мені.
— Розповісти вам про свої нещастя? Ви подумаєте, що це вигадка. Звірити вам свої задуми? Ви їх викажете моєму гнобителю. Ні, добродію! До того ж, що для вас життя або смерть нещасної приреченої жертви? Адже ви відповідаєте тільки за моє тіло, чи не так? І коли ви покажете мій труп, аби тільки в ньому впізнали мене, з вас більше нічого не спитають, а може, навіть і винагородять.
— Мене, добродійко, мене? — вигукнув Фелтон. — Ви припускаєте, що я можу взяти винагороду за ваше життя? О! Ви й самі не вірите в те, що кажете.
— Дайте мені докінчити мою справу, Фелтоне, не стійте мені на дорозі! — й собі вигукнула міледі. — Кожен солдат має бути честолюбним, адже так? Ви лейтенант — тож за моєю труною ви йтимете вже в чині капітана.
— Чим я завинив перед вами, — мовив уражений її словами Фелтон, — що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед людьми і перед Богом? За кілька днів ви поїдете з цього замку, добродійко, мені не треба буде більше охороняти ваше життя, і тоді, — додав він зітхаючи, — робіть з ним усе, що вам заманеться.
— Отже, — вигукнула міледі, наче не в силі стримати священного гніву, — ви, побожна людина, ви, кого вважають праведником, хочете тільки одного: щоб вас не звинуватили в моїй смерті, щоб моя загибель не заподіяла вам ніяких турбот! — Мені наказано оберігати ваше життя, добродійко, і я зумію це зробити.
— Але чи розумієте ви, який на вас покладено обов'язок? Те, що ви чините, було б жорстоко, навіть коли б я й справді завинила. Як же ви назвете свою поведінку, як назве її Бог, коли я не винна?
— Я солдат, добродійко, і виконую накази.
— Може, ви сподіваєтесь, що в день страшного суду Бог розділить катів, які сліпо підкорялися наказам, і неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло, але ж ви допомагаєте тому, хто мріє занапастити мою душу!
— Повторюю, — нерішуче сказав Фелтон, — жодна небезпека вам не загрожує, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.
— Безумець! — вигукнула міледі. — Нещасний безумець той, хто насмілюється ручитися за іншого, коли навіть наймудріші та найугодніші Богові люди не насмілюються ручитися за самих себе. Безумець той, хто стає на бік сильного і щасливого, щоб приборкати недужого і нещасного!
— Неможливо, добродійко, неможливо, — прошепотів Фелтон, серцем відчуваючи справедливість цих слів. — Поки ви перебуваєте в ув'язненні, я не дозволю вам вийти на свободу; поки ви живі, я не дам вам позбутися життя.
— Але тоді, — вигукнула міледі, — я позбудуся того, що мені дорожче за життя! Я позбудуся честі, Фелтоне. І саме вас я змушена буду назвати відповідальним перед Богом та людьми за мій сором і за мою ганьбу.
Фелтон, хоч який безпристрасний він був або хоч як намагався вдавати такого, відчув, що не може більше опиратися. Бачити цю чарівну й чисту, як непорочне видіння, жінку то безутішною, а то розлюченою, відчувати повсякчасний вплив її скорботи та вроди — це було занадто для розуму мрійника, забагато для духу, розпаленого пристрастями фанатичної віри, надміру для серця, що його сповнювала спопеляюча любов до Бога й безтямна ненависть до людей.
230 
