Особенно,... 
235 
— Не згадуйте про це, добродійко, — сказав Фелтон. — Немає такого становища, хоч яке б воно було жахливе, що давало б право Божому створінню позбавити себе життя. Я вже міркував про це й вирішив, що ніколи не візьму на свою душу такого гріха.
— Ах, ви міркували! — зневажливо усміхаючись, сказала полонянка й сіла в крісло. — Я теж міркувала й теж дійшла рішення.
— Якого?
— Я вирішила, що мені нічого сказати людині, яка не дотримує слова.
— О Боже мій! — прошепотів Фелтон.
— Ви можете йти, — мовила міледі, — я нічого вам не скажу.
— Ось ніж! — сказав молодий офіцер, виймаючи з кишені зброю, що її він приніс, як і обіцяв, але не наважився віддати полонянці відразу.
— Дайте мені глянути на нього, — зажадала міледі.
— Навіщо?
— Присягаюсь честю, я вам негайно поверну його; ви покладете ніж на стіл і станете між ним і мною.
Фелтон простяг ножа. Міледі ретельно оглянула лезо й випробувала вістря на кінчику пальця.
— Добре, — сказала вона, віддаючи ніж молодому офіцерові, — цей ніж з чудової твердої сталі; ви вірний друг, Фелтоне.
Фелтон узяв ніж і, як було домовлено, поклав його на стіл. Міледі простежила за Фелтоном поглядом і вдоволено кивнула головою.
— А тепер, — сказала вона, — вислухайте мене.
Це запрошення було зайве: молодий офіцер стояв перед нею, нетерпляче чекаючи її слів.
— Фелтоне, — почала міледі з меланхолійною урочистістю. — Фелтоне, уявіть собі, що ваша сестра, дочка вашого батька, сказала вам: коли я була ще зовсім молода й, на лихо, надто вродлива, мене заманили до пастки. Але я вистояла. Зі мною повелися ще підступніше й жорстокіше — я теж вистояла. Стали паплюжити віру, яку я сповідаю, й Бога, якому я молюсь, бо я кликала на допомогу свого Бога і цю мою віру. Але й тут я вистояла. Вдалися до найдошкульніших образ — проте занапастити мою душу було не під силу. Тоді вирішили назавжди заплямувати моє тіло. Кінець кінцем… Міледі замовкла; гірка усмішка майнула на її губах.
— Кінець кінцем, — повторив Фелтон, — що ж зробили кінець кінцем?
— Кінець кінцем надумали паралізувати мою впертість, яку не спромоглися подолати силою. Отож, якось увечері мені у воду підсипали снодійний порошок. Повечерявши, я відчула, що впадаю в якесь дивовижне заціпеніння. Хоч я нічого й не підозрювала, а втім, мною оволодів страх, і я спробувала перебороти сон. Я підвелася, хотіла підбігти до вікна, щоб покликати на допомогу, але ноги угнулися піді мною. Мені здалося, ніби стеля опускається і от-от впаде на мене. Я простягла руки, силкуючись заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Я вхопилась за крісло, щоб не впасти, але за якусь мить цієї опори стало для моїх знесилених рук уже не досить. Я опустилась на одне коліно, потім на обидва. Я хотіла помолитися, але язик мені занімів; Бог, безперечно, не бачив і не чув мене, і я впала на підлогу, знеможена сном, що майже нічим не відрізнявся од смерті.
Про те, що сталося, поки я спала, і про те, скільки часу тривав мій сон, я не зберегла жодного спогаду. Прокинулась я, лежачи в ліжку в якійсь круглій, пишно вмебльованій кімнаті, до якої світло потрапляло крізь отвір у стелі. Крім цього отвору, я не помітила жодних дверей; можна було подумати, що мене кинули до розкішної в'язниці.
Я довго не в силі була збагнути, де я. Мій розум марно боровся з пітьмою цього химерного сну. Я неясно пригадувала якийсь рух, що скидався на їзду в кареті, і якесь страхітливе сновидіння, що забрало в мене всі сили. Але все це уявлялося мені так плутано й так непевно, ніби відбувалося не зі мною, а з кимось іншим, хоч, внаслідок незбагненного роздвоєння єства, і вплелося в моє життя.
Певний час стан, в якому я перебувала, здавався мені таким неймовірним, що я вирішила, ніби бачу все це уві сні. Я підвелася, похитуючись. Мій одяг лежав на стільці біля мене; я не пам'ятала, ні як роздягалась, ні як лягала в ліжко. Та помалу дійсність відкрилася мені з усією страхітливою й ганебною ясністю. Я зрозуміла, що перебуваю не вдома; наскільки я могла судити з сонячного світла, день уже хилився до вечора. Я заснула напередодні ввечері. Отже, я проспала близько доби. Що ж відбувалося тут протягом такого довгого сну?
Я вдяглася так швидко, як тільки дозволяли мої сили. Всі мої рухи, кволі й повільні, свідчили про те, що снодійний порошок і досі мав силу. Ця кімната, судячи з її умеблювання, призначалася для прийому жінки; найвередливіша кокетка, оглянувши помешкання, переконалася б, що всі її примхи передбачено наперед. Звичайно, я була не першою полонянкою, замкненою в цій розкішній в'язниці. Та ви самі розумієте, Фелтоне: чим вишуканішою була в'язниця, тим більший жах мене охоплював.
235 
