XXXIII. Крапля води

Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. — Ну, сталось те, чого ви так боялися? — спитала молода жінка. — Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?

— Хто вам про це сказав, дитино моя? — й собі спитала міледі.

— Я про це чула від самого гінця.

— Сідайте тут, біля мене, — запропонувала міледі.

— З охотою.

— Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.

— Навіщо ці перестороги?

— Зараз дізнаєтесь.

Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.

— Отже, він добре зіграв свою роль? — спитала вона.

— Хто — він?

— Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.

— Так він тільки грав роль?

— Авжеж, дитино моя.

— І він не…

— Він, — сказала міледі, стишивши голос, — мій брат.

— Ваш брат! — вигукнула пані Бонасьє.

— Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь — я загинула, а можливо, і ви також.

— О Боже мій!

— Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.

— Ах! — здригнулася пані Бонасьє.

— Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.

— Розумію: цю карету надішле до вас брат.

— Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…

— Ну?

— Фальшивий.

— Як так?

— А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.

— Але ж приїде Д'Артаньян!

— Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.

— Звідки ви знаєте?

— Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.

— О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, — мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, — я збожеволію!

— Стривайте…

— Що таке?

— Я чую цокіт копит. Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.

Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.

— Прощавай, брате! — вигукнула міледі.

Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.

— Славний Жорж! — сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.

Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.

  259