263 
— Її ім'я, її ім'я! — допитувався Д'Артаньян. — Боже мій! Невже ви його не знаєте?
— Аякже; її ім'я називали при мені; стривайте… як дивно… Ах, Боже мій! Мені паморочиться голова, я нічого не бачу.
— До мене, друзі, до мене! — вигукнув Д'Артаньян. — У неї холонуть руки, їй млосно… Боже мій! Вона непритомніє!
Портос став щосили гукати на допомогу, Араміс кинувся до столу — налити склянку води. Та враз він зупинився, побачивши Атоса — такий у нього був страшний вигляд. Застиглими від жаху очима Атос дивився на одну з чарок і, здавалось, мучився страхітливою підозрою.
— Ні! — шепотів він. — Ні, це неможливо! Бог не попустить такого злочину.
— Води, води! — вигукнув Д'Артаньян. — Води!
— О нещасна, бідолашна жінка! — захриплим голосом повторював Атос.
Тут пані Бонасьє розплющила очі.
— Вона опритомніла! — вигукнув Д'Артаньян. — О Боже, Боже! Дякую тобі!
— Пані, — мовив Атос, — пані, заради неба, скажіть, чия це порожня чарка?
— Моя, пане… — відповіла молода жінка кволим голосом.
— Хто вам налив у неї вино?
— Вона.
— Та хто ж це вона? — А, я згадала! — ледь чутно проказала пані Бонасьє. — Її звуть графиня Вінтер…
Четверо друзів не могли стримати розпачливого зойку, але голос Атоса пролунав гучніше від інших.
Обличчя пані Бонасьє стало бліде, як крейда; гострий біль підкосив її, і вона, задихаючись, упала на руки Портоса й Араміса.
Д'Артаньян з невимовною тривогою схопив Атоса за руку.
— Невже? — вигукнув він. — Невже ти припускаєш… І він заридав.
— Я припускаю все, — відповів Атос, до крові закусивши губу, щоб стримати стогін.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — покликала пані Бонасьє. — Де ти? Не покидай мене, бачиш — я помираю.
Д'Артаньян, який судорожно стискав руку Атоса, випустив її й кинувся до пані Бонасьє.
Її гарне обличчя перекривилося від болю, осклянілі очі дивилися в безвість; судомний дрож пойняв усе її тіло, чоло зросив рясний піт.
— Заради неба! Біжіть, знайдіть кого-небудь; Портосе, Арамісе, кличте на допомогу!
— Марно, — сказав Атос, — марно: від отрути, яку підмішує вона, немає порятунку.
— О, допоможіть, врятуйте! — прошепотіла пані Бонасьє. — Врятуйте мене!
Зібравши останні сили, вона взяла обома руками голову юнака, глянула на нього так, ніби вклала в цей погляд усю свою душу, і, ридаючи, притислась губами до його губів.
— Констанціє! Констанціє! — вигукнув Д'Артаньян. Зітхання злетіло з уст пані Бонасьє і торкнулося уст Д'Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа.
Юнак застогнав і впав біля своєї коханої, як і вона, блідий та холодний.
Портос заплакав, Араміс здійняв руки до неба, Атос перехрестився.
В цю мить на порозі став незнайомець, майже такий само блідий, як і всі, хто був у кімнаті. Він оглядівся навколо. Побачивши мертву пані Бонасьє та непритомного Д'Артаньяна, незнайомець закляк на місці.
Його появи наче ніхто не помітив; усі стояли в німому заціпенінні, вражені наглою смертю пані Бонасьє.
— Я не помилився, — озвався нарешті незнайомець. — Ось пан Д'Артаньян, а ви — троє його друзів, добродії Атос, Портос та Араміс.
Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка.
— Панове, — вів далі незнайомець, — ви, так само, як і я, розшукуєте жінку, котра, — додав він із зловісною усмішкою, — напевно побувала тут — бо я бачу мертве тіло!
Друзі мовчали. Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його.
— Панове, — знову озвався незнайомець, — оскільки ви не впізнаєте того, хто принаймні двічі зобов'язаний вам життям, мені лишається тільки назвати себе. Я — лорд Вінтер, дівер тієї жінки.
Ці слова вразили трьох мушкетерів.
Атос підвівся й подав лордові Вінтеру руку.
— Ласкаво просимо, мілорде, — мовив він. — Ми з вами разом.
— Я виїхав через п'ять годин після її втечі з Портсмута, — сказав лорд Вінтер, — на три години пізніше за неї прибув до Булоні, лише на двадцять хвилин розминувся з нею в Сент-Омері; нарешті, в Лільє я загубив її слід. Я їхав навмання, розпитуючи кожного стрічного, як раптом ви чвалом проскакали повз мене. Я впізнав пана Д'Артаньяна. Я гукнув до вас, але ви не відповіли; хотів рушити слідом, але мій кінь стомився так, що годі було й сподіватися вас наздогнати. А втім, схоже на те, що ви теж з'явилися надто пізно!
263 
