80 
— Нам треба поговорити, — мовила вона.
— Про що? — здивовано спитав Бонасьє.
— Я маю сказати вам щось дуже важливе.
— Я теж маю спитати у вас про досить серйозні речі. Поясніть мені, будь ласка, чому вас викрали.
— Не про це зараз мова, — відповіла пані Бонасьє.
— А про що ж мова? Про моє ув'язнення?
— Я дізналася про нього того самого дня; але ж ви не були винні ні в якому злочині, не брали участі ні в якій інтризі, не знали, зрештою, нічого такого, що могло б скомпрометувати вас або когось іншого, і я не надала цій події особливого значення.
— Вам легко так говорити, пані! — вигукнув Бонасьє, вражений її байдужістю. — Та чи знаєте ви, що я цілу добу просидів у Бастилії?
— Доба минає швидко… Облишмо розмови про ув'язнення й повернімось до того, що привело мене до вас.
— Як це — що привело вас до мене? Хіба ви не хотіли побачити чоловіка, з яким вас розлучили на цілий тиждень? — ображено спитав галантерейник.
— Звичайно, перш за все — це; але, крім того, й інше.
— Кажіть!
— Одна надзвичайно важлива справа, від якої, можливо, залежить уся наша майбутня доля.
— Наша доля дуже змінилася за той час, що я не бачив вас, пані Бонасьє, і мене анітрохи не здивує, якщо за кілька місяців нам почнуть заздрити.
— Авжеж, особливо коли ви зробите те, що я вам накажу.
— Мені?
— Так, вам. Треба зробити одну добру, святу справу; водночас можна буде заробити добрі гроші.
Пані Бонасьє знала: згадкою про гроші вона влучить у самісіньке серце свого чоловіка.
Та хоч би хто то був — навіть галантерейник, — поговоривши десять хвилин з кардиналом Рішельє, він уже ставав зовсім іншою людиною.
— Заробити добрі гроші? — перепитав Бонасьє, закопиливши губу.
— Так, добрі гроші.
— Скільки?
— Тисячу пістолів.
— Отже, те, про що ви хочете мене попросити, дуже важливо?
— Так.
— Що ж треба зробити?
— Ви негайно вирушите в путь; я дам вам листа, якого ви мусите берегти як зіницю ока й передати у власні руки тому, кому його адресовано.
— Куди я маю їхати?
— До Лондона.
— До Лондона?! Та ви жартуєте! Я не маю ніяких справ у Лондоні.
— Але іншим треба, щоб ви туди поїхали.
— Хто ці інші? Попереджаю: я нічого більше не робитиму наосліп, тож не тільки бажаю знати, чим ризикую сам, а й заради кого маю наражатися на небезпеку.
— Вельможна особа виряджає вас у подорож і така ж вельможна особа чекає на вас у себе: нагорода перевершить усі ваші сподівання. Це все, що я можу вам пообіцяти.
— Знову інтрига! Безнастанні інтриги! Даруйте, але тепер мене не обдуриш, пан кардинал мені багато чого пояснив.
— Кардинал! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви бачилися з кардиналом?
— Він сам запросив мене до себе, — гордо відповів галантерейник.
— І ви пішли до нього, необачний?
— Мушу зауважити, що в мене не було вибору — йти або не йти: мене вели двоє охоронців. Мушу також додати, що, оскільки я тоді ще не був знайомий з його високопреосвященством, то, якби мені дозволили відмовитись од цих відвідин, я залюбки б це зробив.
— Він погано повівся з вами? Погрожував вам?
— Він подав мені руку й назвав своїм другом. Своїм другом! Ви чуєте, пані? Я — друг великого кардинала!
— Великого кардинала?
— Чи не хочете ви поставити під сумнів його титул?
— Я нічого не ставлю під сумнів, я лише кажу, що прихильність міністра — річ вельми химерна і що тільки божевільний наважиться зв'язати свого долю з міністром; є влада, що стоїть набагато вище за його силу, влада, що спирається не на примху людини або на збіг обставин; саме такій владі ми мусимо служити.
— Мені дуже прикро, пані, але я не знаю іншої влади, крім влади великої людини, якій я маю честь служити.
— Ви служите кардиналові?
— Так, пані, і, як його слуга, я не дозволю, щоб ви вплутувались у змови проти безпеки держави і щоб ви, саме ви допомагали інтригам жінки, яка є ворогом французів, бо серцем належить Іспанії. На щастя, в нас є великий кардинал, чиє невсипуще око бачить усе, зазирає в самісінькі серця.
Бонасьє повторив слова графа де Рошфора.
Бідолашна жінка, яка сподівалася на допомогу чоловіка й поручилася за нього перед королевою, затремтіла від передчуття небезпеки, що її мало не накликала на себе, і від усвідомлення власної безпорадності. А втім, знаючи, що скнарість — найбільша вада пана Бонасьє, вона сподівалася все-таки підкорити його своїй волі.
80 
