82 
— Ваші примхи, либонь, надто далеко вас заведуть, — переможно глянувши на дружину, мовив Бонасьє. — Я їх боюсь.
— І тому я відмовляюся від них, — сказала молода жінка, зітхнувши. — Ну, годі про це.
— Якби ви хоч пояснили, що я мушу робити в Лондоні, — озвався після короткої мовчанки Бонасьє, надто пізно згадавши, що Рошфор наказав йому вивідувати в дружини всі її таємниці.
— Вам це знати ні до чого, — відповіла молода жінка, не довіряючи більше чоловікові. — Йшлося про звичайну дрібничку, про яку іноді мріє жінка: про крам, на якому можна було б добре заробити.
Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, — дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон.
— Пробачте, люба пані Бонасьє, але я мушу вас залишити, — сказав галантерейник. — Не знаючи, що ви сьогодні прийдете додому, я призначив побачення одному своєму приятелю; я затримаюсь у нього ненадовго, і якщо ви зачекаєте якусь хвилинку, то я, поговоривши з приятелем, повернуся й відведу вас до Лувру, бо вже сутеніє.
— Дякую вам, пане, — відповіла пані Бонасьє. — Ви не такі хоробрі, щоб стати мені в пригоді; я піду до Лувру сама.
— Як вам буде завгодно, пані Бонасьє, — мовив колишній галантерейник. — Чи скоро я побачу вас знову?
— Певно, що скоро; наступного тижня в мене має бути менше роботи, і я скористаюся з цього, щоб зробити лад у нашому господарстві.
— Гаразд; я чекатиму на вас. Ви на мене не сердитеся?
— Я? Анітрішечки.
— Отже, до скорого побачення?
— До скорого побачення.
Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов.
— От тобі й маєш, — мовила пані Бонасьє, коли двері за чоловіком зачинилися, — Тільки й бракувало, щоб цьому дурневі стати кардиналістом! Але ж я ручилася королеві, обіцяла моїй володарці… О Боже, Боже! Вона вважатиме мене однією з тих тварюк, якими кишить палац і яких спеціально тримають біля королеви, щоб вони стежили за нею! О пане Бонасьє! Я ніколи палко вас не кохала; тепер усе стало куди гірше: я ненавиджу вас! І обіцяю поквитатися з вами!
Не встигла пані Бонасьє вимовити ці слова, як стукіт, що долинув згори, змусив її підвести голову.
— Люба пані Бонасьє! — почула вона з-над стелі чийсь голос — Відчиніть дверцята на сходах, і я зараз зійду до вас.
XVIII. Коханий і чоловік
Так от, пані, — сказав Д'Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка, — дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.
— Ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д'Артаньяна.
— Від першого до останнього слова.
— Яким же то чином, Боже мій?
— Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.
— Що ж ви зрозуміли з неї?
— Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі — що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті — що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.
Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.
— А що мені буде запорукою, — спитала вона нарешті, — коли я довірю вам цю місію?
— Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?
— Боже мій, Боже мій, — прошепотіла молода жінка, — чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!
— Я бачу — хтось мусить ручитися за мене.
— Так, це мене дуже заспокоїло б.
— Ви знаєте Атоса? — Ні.
— Портоса? — Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто це?
— Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?
— Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.
— Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?
— О, звичайно, ні!
— Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.
— Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.
82 
