104 
Вона відчайдушно чіплялася за одну думку, бо думати про щось інше була не в змозі. їй треба будь–що втримати це налякане, заплакане, зле створіння в лабетах його власної нестримної хоті. Воно звивалося в конвульсіях і нестямно билося всередині неї, верещало, вимагаючи відпустити, і водночас жадібно, невситимо користалося з її тіла. Але вона його не відпустить.
«А що буде, коли я зрештою його відпущу? — у відчаї думала жінка. — Як воно мені помститься?»
Вона не знала.
31
Тепер дощ періщив як з відра, погрожуючи перетворити коло, оточене каменями, на море бруду.
— Накрий чимось двері, як парасолею! — прокричав Едді. — Інакше дощ їх змиє!
Глянувши на Сюзанну, Роланд побачив, що вона досі змагається з демоном. Очі напівзаплющені, губи стиснуті в жорсткій гримасі. Демона він не міг побачити чи почути, але відчував його злі перелякані метання.
Едді повернув до нього залите дощем обличчя.
— Ти недочуваєш? — заволав він. — Затули чимось ці бісові двері, НЕГАЙНО!
Висмикнувши з наплічника шкуру, Роланд узявся за обидва її кінці, широко розставив руки і нахилився над Едді, утворивши імпровізований намет. Кінчик своєрідного олівця був закаляний брудом. Едді витер його об рукав, залишивши слід кольору гіркого шоколаду, і знову схилився над своїм малюванням. За своїми габаритами намальовані двері не зовсім були схожі на ті, що стояли з Джейкового боку (співвідношення розмірів було, мабуть, три чверті до одного), але Джейк зміг би через них пройти… якби ключі підійшли.
«Якщо у нього взагалі є ключ — це ти мав на увазі? — спитав він у себе самого. — А що як Джейк його впустив… чи той будинок змусив його впустити ключ?»
Під кружальцем, яке означало ручку, він домалював пластину і, повагавшись трохи, вивів на ній добре знайому форму замкової щілини:
І знову замислився. Чогось бракувало. Але чого? Думати було важко, бо в голові наче торнадо бушував, торнадо випадкових думок, що здіймалися у вихорі замість вирваних із землі комор, дерев'яних туалетів і курників.
— Ну ж бо, сонце моє, давай! — кричала Сюзанна в нього за спиною. — Якийсь ти хирлявий! Що таке? А я думала, ти жеребець! Що таке, хлопчику?
Хлопчик. Так, хлопчик.
Едді взяв кілок і обережно вивів слово «ХЛОПЧИК» у горішній частині дверей. І щойно він закінчив виписувати літеру «К», малюнок змінився. Кружальце на темній від дощу землі зненацька стало ще темнішим… і виросло над землею, перетворившись на темну блискучу ручку. А замість коричневої вологої землі в замковій щілині з'явилося мерехтливе світло.
У нього за спиною Сюзанна знову почала під'юджувати демона криком, але в голосі чулася втома. Треба було покласти всьому край, і до того ж швидко.
Стоячи навколішках, Едді нахилився вперед, наче мусульманин, що молиться Аллахові, й зазирнув у замкову щілину. І перед його очима постав його світ, той будинок, на який вони з Генрі ходили подивитися в травні тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого, навіть не підозрюючи (втім, він, Едді, підозрював, так, навіть тоді невиразно підозрював), що за ними йде хлопчик з багатої частини міста.
Він побачив коридор. Джейк стояв навколішках, спираючись на руки, і несамовито смикав мостину. До нього щось наближалося. Едді бачив, що це таке, і водночас не міг роздивитися — мозок наче відмовлявся давати йому цю інформацію, бо боявся, що він усе зрозуміє і, не витримавши, збожеволіє.
— Швидше, Джейку! — заволав Едді в замкову щілину. — Ворушися, заради Бога!
Небо над велемовним кружалом розірвав вибух грому, і замість дощу посипався град.
Якусь мить після того, як ключ упав, Джейк просто стояв і дивився на вузьку щілину між мостинами.
Неймовірно, але йому захотілося спати.
«Ну чому це сталося? Це не мало статися, — подумав він. — Це занадто. Я більше не витримаю, ні хвилини, ні секундочки. Зараз візьму і ляжу під цими дверима. І засну, одразу засну. А коли цей звір ухопить мене і потягне до рота, я не прокинуся».
Проте тут потвора, що рвалася до Джейка, загарчала, тож бажання скрутитися клубочком під дверима випарувалося від жаху. Тепер вони вже відділилися від стіни — величезна біла голова з одним–єдиним дерев'яним оком і простягнута тинькова лапа. Уламки сітки стирчали на голові в усі боки, наче волосся, намальоване маленькою дитиною. Угледівши Джейка, чудовисько розтулило пащу, вишкіривши гострі уламки дерев'яних зубів, і знову загарчало. З рота, наче сигарний дим, вирвалася хмара тинькової пудри.
104 
