106 
Наче втративши розум, знерухоміла Наташа якийсь час дивилася на Марґариту, потім повисла в неї на шиї, цілуючи і гукаючи:
— Оксамитна! Світиться! Оксамитна! А брови, брови які!
— Беріть усе ганчір’я, беріть парфуми і тягніть до себе в скриню, ховайте, — кричала Марґарита, — але коштовностей не руште, а то вас у крадіжці звинуватять!
Наташа згребла у вузол усе, що їй потрапило під руки, сукні, черевики, панчохи й білизну, і побігла геть зі спальні.
У цей час звідкись із іншого боку провулка, з відчиненого вікна, вирвався і полетів гучний віртуозний вальс, і почулося чахкання машини, яка підкотилася до воріт.
— Зараз дзвонитиме Азазелло! — вигукнула Марґарита, слухаючи вальс, що сипавсь у провулку. — Він зателефонує! А чужоземець безпечний. Так, тепер я розумію, що він безпечний!
Машина загурчала, віддаляючись від воріт. Стукнула хвіртка, і на плитах доріжки почулися кроки.
«Це Микола Іванович, по кроках упізнаю, — подумала Марґарита, — треба буде утнути на прощання щось дуже смішне й потішне».
Марґарита смикнула штору вбік і сіла на підвіконня боком, охопивши коліно руками. Місячне світло лизнуло її з правого боку. Марґарита підвела голову до місяця, зробила задумливе й поетичне обличчя. Кроки стукнули ще разів зо два і потім раптом стихли. Ще помилувавшись місяцем, зітхнувши для годиться, Марґарита повернула голову в сад і справді побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі тієї самої вілли. Місяць яскраво заливав Миколу Івановича. Він сидів на лаві, й з усього було знати, що він опустився на неї, як стій. Пенсне на його обличчі перехнябилося, а свій портфель він обіймав руками.
— А, здоровенькі були, Миколо Івановичу, — сумовито сказала Марґарита, — добривечір вам! Ви із засідання?
Микола Іванович ані пари з вуст на це.
— А я, — вела далі Марґарита, побільше висовуючись у сад, — сиджу сама, як бачите, нудьгую, дивлюся на місяць і слухаю вальса.
Лівою рукою Марґарита провела по скроні, поправляючи пасмо волосся, потім сказала сердито:
— Це нечемно, Миколо Івановичу! Все ж таки я дама, зрештою! Адже це хамство не відповідати, коли до вас звертаються!
Микола Іванович, якого було видно в місячному світлі до останнього ґудзичка на сірій жилетці, до останньої волосинки у світлій клинцем бороді, раптом посміхнувся дикою посмішкою, підвівся з лави і, певно, не пам’ятаючи себе від збурення, замість скинути капелюха, махнув портфелем убік і ноги зігнув, ніби наміряючись піти навприсядки.
— Ох, і нудний же ви тип, Миколо Івановичу! — далі вела Марґарита. — Взагалі ви всі мені так остогидли, що я й слова підібрати на можу, і я така щаслива, що з вами розлучаюсь! Ну вас до бісової матері!
У цей час за спиною Марґарити у спальні загримів телефон. Марґарита зірвалася з підвіконня і, забувши про Миколу Івановича, ухопила рурку.
— Говорить Азазелло, — сказали в слухавці.
— Любий, любий Азазелло! — вигукнула Марґарита.
— Пора! Вилітайте, — заговорив Азазелло в рурці, з його тону було чутно, що йому до душі щирий, радісний вигук Марґаритин. — Коли будете пролітати над ворітьми, крикніть: «Невидима!» Потім політайте над містом, щоб освоїтись, а там на південь, геть з міста, і просто на річку. На вас чекають!
Марґарита повісила слухавку, і у ту мить у сусідній кімнаті щось дерев’яно зашкутильгало і почало битись у двері. Марґарита розчахнула їх, і щітка для підлоги, щетиною догори, танцюючи влетіла до спальні. Кінцем держална вона вибивала дрібушки об підлогу, хвицала і поривалась у вікно. Марґарита верескнула від захвату і вискочила на щітку верхи. Тут тільки у вершниці промайнула думка, що вона в цій метушні забула одягтися. Вона скоком дісталася ліжка і схопила перше-ліпше, якусь блакитну сорочку. Змахнувши нею, як штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом загримів ще гучніше.
З вікна Марґарита сковзнула донизу і побачила Миколу Івановича на лаві. Той наче заціпенів на ній і в цілковитому запамороченні вслухався до гуку та ґвалту, що линули з освітленої спальні горішніх мешканців.
— Прощавайте, Миколо Івановичу! — закричала Марґарита, пританцьовуючи перед ним.
Той охнув і поповз по лаві, перебираючи по ній руками і збивши додолу свій портфель.
— Прощайте назавжди! Я відлітаю! — гукала Марґарита, перекриваючи вальс.
Тут вона усвідомила, що сорочка їй ні до чого і, лиховісно реготнувши, накрила нею голову Миколі Івановичу. Засліплений Микола Іванович гримнувся з лави на цеглини доріжки.
106 
