Особенно,... 
142 
Проминувши башту, Іуда, озирнувшись, побачив, що в страшній височині над храмом спалахнули два велетенських п’ятисвіччя. Але їх Іуда добачав також неясно, йому здалося, що над Єршалаїмом засвітилося десять небачених за розміром лампад, що змагалися пересвітити єдину лампаду — місяць, який все вище підбивався над Єршалаїмом.
Тепер Іуді було байдуже до всього, він поривався до Гефсиманської брами, він хотів швидше вийти з города. Часом йому здавалося, що попереду нього, серед спин та облич перехожих, прохоплюється гнучка постать, веде його за собою. Але це була мана — Іуда розумів, що Ніза значно випередила його. Іуда перебіг повз міняльні крамнички і дістався нарешті Гефсиманської брами. Біля неї, спалюваний нетерплячкою, він усе ж таки мусив загаятися. В город увіходили верблюди, слідом за ними в’їжджала військова сирійська сторожа, яку Іуда подумки прокляв…
Та всьому приходить край. Знетерпеливлений Іуда був уже за городським муром. Ліворуч від себе Іуда бачив маленьке кладовище, коло нього — кілька смугастих наметів прочан. Перейшовши курну дорогу, залиту місяцем… Іуда попрямував до кедронського потоку, щоб перебратися через нього. Вода тихо дзюрчала в Іуди під ногами. Перескакуючи з каменя на камінь, він зрештою вибрався на протилежний гефсиманський берег і невимовно зрадів, побачивши, що дорога попід садами безлюдна. Недалеко вже проглядали напіврозвалені ворота маслинового маєтку.
Після задушливого города Іуду вразив запаморочливий запах весняної ночі. З саду через огорожу виливалася хвиля пахощів миртів та акацій з гефсиманських прилук.
Біля воріт ніхто не сторожував, нікого коло них не було, і через кілька хвилин Іуда вже біг під таємничою тінню розложистих величезних маслин. Дорога провадила вгору. Іуда піднімався, важко сапаючи, час від часу потрапляючи з темряви у візерунчасті місячні килими, що нагадували йому ті килими, що він бачив у крамниці ревнивого Нізиного чоловіка. По якомусь часі промайнули ліворуч від Іуди, на галявині, маслинові вичавки з важким кам’яним давилом і купа якихось діжок. У саду нікого не було. Робота скінчилася із заходом сонця, і тепер над Іудою гриміли та лящали солов’їні хори.
Мета Іуди була близькою. Він знав, що праворуч у темряві зараз почується тихий шемріт спадаючої в гроті води. Так і сталося, він почув його. Ставало прохолодніше. Тоді він уповільнив крок і неголосно гукнув:
— Нізо!
Але замість Нізи, відлипши від товстого стовбура маслини, на дорогу скочила чоловіча оцупкувата постать, і щось зблиснуло у неї в руці й відразу погасло. Іуда, слабо скрикнувши, сіпнувся назад, але інший чоловік перетяв йому шлях.
Перший, що був попереду, запитав Іуду:
— Скільки дістав оце зараз? Кажи, якщо хочеш жити!
Надія спалахнула в серці Іуди, він одчайдушно прокричав:
— Тридцять тетрадрахм! Тридцять тетрадрахм! Усе, що дістав, зі мною! Ось гроші! Беріть, але лишіть живим!
Чоловік попереду миттю вихопив з рук Іуди калитку. І в той же мент за спиною в Іуди змигнув, як блискавка, ніж і вдарив закоханця під лопатку. Іуду швиргонуло вперед, і руки зі скрюченими пальцями він викинув у повітря. Передній чоловік упіймав Іуду на свій ніж і по руків’я засадив його в серце Іуди.
— Ні… за… — не своїм, високим і чистим молодечим голосом, а голосом низьким і докірливим проказав Іуда і більше не видав жодного згуку.
Тіло його з такою силою гепнуло об землю, що вона загула. Тоді третя постать з’явилася на дорозі. Цей третій був у плащі з каптуром.
— Не гайтеся, — наказав третій.
Вбивці швидко запакували калитку разом з цидулою, яку дав третій, у шкіру і перехрестили її мотузкою. Другий запхав згорток за пазуху, а потім обоє убійники кинулися з дороги урізнобіч, і пітьма проковтнула їх поміж маслин. Третій же присів навпочіпки коло забитого і заглянув йому в обличчя. З мороку воно виринуло тому, хто дивився, білим як крейда, і якимсь натхненно прекрасним.
За кілька секунд нікого з живих на дорозі не було. Бездиханне тіло лежало, розкинувши руки. Ліва ступня потрапила в місячну пляму, так що виразно проглядав кожен ремінець сандалії. Весь Гефсиманський сад у цей час гримів солов’їним співом. Куди подалися двоє Іудиних різунів, не знає ніхто, але путь третього чоловіка в каптурі відома. Зійшовши з путівця, він подався в хащу маслинових дерев, прямуючи на південь. Він переліз через садову огорожу далеко від головних воріт, на південному краї саду, там, де пообвалювалося горішнє каміння муру. Незабаром він був на березі Кедрону. Тоді він увійшов у воду і брів певний час водою, доки не зобачив віддалеки обриси двох коней і людини побіля них. Коні теж стояли в потоці. Вода струмувала, обмиваючи їхні копита. Коновод сів на одного коня, чоловік у каптурі на другого, і поволі вони обидва пішли потоком, і було чути, як скреготало каміння під копитами коней. Потім вершники виїхали з води, вибрались на єршалаїмський берег і пішли ступою попід городським муром. Тут коновод відокремився, поскакав уперед і згинув з очей, а чоловік у каптурі зупинив коня, зліз з нього на безлюдній дорозі, скинув свій плащ, перекинув його навиворіт, витяг з-під плаща плаский шолом без пір’я і одягнув на голову. Тепер на коня вискочив чоловік у військовій халамиді й з коротким мечем при боці. Він смикнув поводи, і гарячий кавалерійський кінь пішов ристю, підтрушуючи вершника. Тепер шлях був недовгий — верхівець під’їздив до південної брами Єршалаїма.
142 
