Особенно,... 
146 
— Так що він, певно, не підведеться?
— Ні, прокураторе, він підведеться, — відповів з посмішкою філософа Афраній, — коли сурма Месії, котрого тут очікують, прогучить над ним. Але раніше він не зведеться!
— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Переходьмо до погребу.
— Страчених поховано, прокураторе.
— О, Афранію, віддати вас під суд було б злочином. Ви і гідні найвищої нагороди. Як було?
Афраній почав розповідати: в той час, як він сам заходився над справою Іуди, чота таємної сторожі, що нею керував його помічник, дісталася пагорба, коли зайшов вечір. Одного тіла на вершку вона не знайшла. Пілат здригнувся, промовив хрипко:
— Так як же я цього не завбачив!
— Не варто хвилюватися, прокураторе, — сказав Афраній і продовжував розповідати.
Тіла Дісмаса і Гестаса з повидзьобуваними хижим птаством очима підняли і відразу ж кинулися на пошуки третього тіла. Його знайшли дуже скоро. Один чоловік…
— Левій Матвій, — не запитально, а більше ствердно сказав Пілат.
— Так, прокураторе…
Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись темряви. Голе тіло Ієшуа Га-Ноцрі було з ним. Коли сторожа увійшла в печеру зі смолоскипом, Левій впав у відчай та несамовитість. Він кричав про те, що не вчинив жодного злочину і що кожна людина по закону має право поховати страченого злочинця, якщо бажає. Левій Матвій казав, що не хоче розстатися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то просив, то погрожував, то проклинав…
— Його довелося схопити? — понуро спитав Пілат.
— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зухвалого шаленця заспокоїли, розтлумачивши, що тіло буде поховано.
Левій, збагнувши сказане, затих, але ознаймив, що нікуди не піде і хоче бути при погребі. Він сказав, що не відійде, навіть якщо його почнуть убивати, ще й пропонував для цього ніж для хліба, який був у нього.
— Його прогнали? — здавленим голосом спитав Пілат.
— Ні, прокураторе, ні. Мій помічник дозволив йому брати участь у похованні.
— Хто з ваших помічників керував цим? — спитав Пілат.
— Толмай, — відповів Афраній і докинув занепокоєно: — Може, він припустився помилки?
— Кажіть далі, — відповів Пілат, — помилки не було. Я взагалі починаю трохи пантеличитися, Афранію, я, очевидячки, маю справу з людиною, яка ніколи не припускається помилок. Ця людина — ви.
Левія Матвія взяли на віз разом з тілами страчених і години за дві дісталися безлюдної ущелини на північ від Єршалаїма. Там чота, працюючи навпереміну, протягом години викопала глибоку яму і в ній поховала всіх стратників.
— Голими?
— Ні, прокураторе, чота взяла з собою для цього хітони. На пальці мерцям було натягнуто каблучки. Ієшуа — з одним карбом, Дісмасу — з двома і Гестасу — з трьома. Яму зарівняно і завалено камінням. Толмай знає прикмету.
— Ох, якби ж я міг завбачити! — морщачись, заговорив Пілат. — Таж мені треба було побачити цього Левія Матвія…
— Він тут, прокураторе!
Пілат, широко розімкнувши очі, дививсь якийсь час на Афранія, а потім сказав:
— Виношу вам подяку за все, що зроблено в цій справі. Прошу вас завтра прислати до мене Толмая, та й сказати йому наперед, що я задоволений ним, а вас, Афранію, — тут прокуратор дістав з кишеньки пояса, що лежав на столі, перстень і протягнув його зверхнику таємної служби, — прошу прийняти це на пам’ять.
Афраній уклонився, промовив:
— Велика честь, прокураторе.
— Чоту, яка доконала погреб стратників, прошу винагородити. Стежіям, що випустили Іуду, — догана. А Левія Матвія зараз до мене. Мені необхідні подробиці у справі Ієшуа.
— Слухаюсь, прокураторе, — озвався Афраній і почав відступати і вклонятися, а прокуратор вдарив у долоні й гукнув:
— До мене, сюди! Світоч у колонаду!
Афраній виходив у сад, а за спиною Пілата в руках слуг уже миготіли вогні. Три світочі опинилися на столі перед прокуратором, і місячна ніч тут же відступила в сад, мовби Афраній завів її з собою. Замість Афранія на балкон вийшов невідомий маленький та худющий чоловік разом з гігантом кентуріоном. Цей другий, перехопивши погляд прокуратора, зараз же відступив у сад і там зник.
Прокуратор вивчав прибульця жадібними і дещо переполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато, про кого думали і хто нарешті з’явився.
146 
