Особенно,... 
151 
У дрімоті перед Іваном з’являвся непорушний у кріслі чоловік, голений, з вимученим жовклим обличчям, чоловік у білій мантії з червоним підбоєм, який з ненавистю дививсь у пишний та чужий сад. Бачив Іван і безлісий жовтий пагорб, що на ньому стояли порожні стовпи з поперечинами.
А те, що подіялося на Патріарших ставках, поета Івана Бездомного більше не обходило.
— Скажіть, Іване Миколайовичу, а ви самі як далеко були від турнікета, коли Берліоз утрапив під трамвай?
Ледь помітна байдужа посмішка чомусь торкнула Іванові губи, і він відповів:
— Я був далеко.
— А цей картатий був коло самого турнікета?
— Ні, він сидів на лаві неподалік.
— Ви добре пам’ятаєте, що він не підходив до турнікета в той мент, коли Берліоз упав?
— Пам’ятаю. Не підходив. Він, розвалившись, сидів. Ці запитання були останніми запитаннями слідчого.
Після них він підвівся, простягнув Іванкові руку, побажав йому швидше одужувати і висловив надію, що незабаром знову читатиме його вірші.
— Ні, — тихо відповів Іван, — я більше віршів не писатиму.
Слідчий чемно усміхнувся, дозволив собі висловити певність у тому, що поет зараз перебуває у стані деякої депресії, але що це швидко минеться.
— Ні, — озвався Іван, дивлячись не на слідчого, а в далеч, на згасаючий край неба, — це в мене ніколи не минеться. Вірші, що я їх писав, — погані вірші, і тепер я це збагнув.
Слідчий пішов від Іванка, діставши вельми важливий матеріал. Ідучи за ланцюжком подій від початку до кінця, нарешті пощастило дістатися до того війстя, звідки все пішло. Слідчий не мав сумніву в тому, що ці події почалися з убивства на Патріарших. Безперечно, що ані Ваня, ані той картатий не штовхали під трамвай нещасного голову МАСОЛІТу, фізично, мовити б, до його падіння під колеса не спричинився ніхто. Але слідчий мав переконання, що Берліоз кинувся під трамвай (або заточився під нього), будучи загіпнотизованим.
Так, матеріалу було вже багато, і було відомо вже, кого і де слід ловити. Та справа ж бо в тому, що впіймати в жоден спосіб не було змоги. В тричі проклятій квартирі № 50, безперечно, слід повторити, хтось був. Час від часу ця квартира відповідала то тріскучим, то гугнявим голосом на телефонні дзвінки, інколи у квартирі відчиняли вікно, більше того, з неї линули звуки патефона. А разом з тим, щоразу, коли в неї входили, анікогісінько в ній не заставали. А були там уже не раз, і в різну пору. Ще й мало того, по квартирі проходили з сіттю, перевіряючи усі кутки. Квартира була давно вже під підозрою. Охороняли не лише ту путь, що вела у двір через підворіття, але й чорний хід; мало того, на дахові коло димарів було виставлено охорону. Так, квартира № 50 викидала коники, а зарадити цьому була незмога.
Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, зодягнутий у вечірній костюм і лаковані туфлі, урочисто попрямував у квартиру № 50 як гість. Чутно було, як барона впустили в квартиру. Рівно через десять хвилин після цього без жодних дзвінків у квартиру навідалися, але не тільки господарів у ній не знайшли, а, що було вже зовсім дивовижно, не виявили в ній і ознак барона Майґеля.
Отож, як і було говорено, справа тяглася таким чином до суботнього світанку. Тут додалися нові та вельми цікаві дані. На московському аеродромі приземлився літак на шість пасажирів, який прилетів з Криму. Серед інших пасажирів з нього висів один дивоглядний пасажир. Це був молодий громадянин, страшенно зарослий щетиною, днів зо три не вмиваний, з переляканими і запаленими очима, без багажу і зодягнутий чудернацьки. Громадянин був у папасі, в бурці поверх спідньої сорочки і в синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених черевиках. Тільки-но він зійшов з драбинки, по якій спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. Цього громадянина вже чекали, і по якомусь там часі незабутній директор Вар’єте Степан Богданович Лиходєєв станув перед слідством. Він підсипав нових відомостей. Тепер з’ясувалося, що Воланд втерся у Вар’єте в личині артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім примудрився викинути цього ж Стьопу геть з Москви за бог знає яку кількість кілометрів. Матеріалу, таким чином, додалося, але легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть трохи важче, бо очевидним робилося, що скрутити особу, яка витворяє такі штуки, як оце, та жертвою якої став Степан Богданович, буде не так легко. До речі, Лиходєєв, згідно з власним його проханням, був замкнений у надійній камері, а перед слідством станув Варенуха, щойно арештований на своїй квартирі, в яку він повернувся після того, як майже дві доби пропадав невідомо де.
151 
