Особенно,... 
47 
Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала в будинок комісія, до якої входив Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза і разом з ним рушила до квартири № 50.
Там було зроблене опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої хатньої робітниці, ні легковажного Степана Богдановича в цей час у квартирі не було. Комісія повідомила Никанорові Івановичу, що рукописи небіжчика нею будуть узяті для розбору, що житлоплоща його, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня з їдальнею), переходить під оруду житлотовариства, а речі підлягають зберіганню на вказаній площі до зголошення спадкоємців.
Вістка про загибель Берліоза поширилася по всьому будинкові з якоюсь надприродною швидкістю, і від сьомої години ранку в четвер до Босого почали телефонувати, а потім і особисто приходити із заявами, в яких містилися претензії на житлову площу покійного. І протягом двох годин Никанор Іванович дістав таких заяв аж тридцять дві.
У них були благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на тісноту і неможливість жити в одній квартирі з бандитами. Серед іншого був вражаючий своєю художньою довершеністю опис викрадення пельменів, які у квартирі № 31 було покладено безпосередньо в кишеню піджака, дві обіцянки накласти на себе руки і одне зізнання в таємній вагітності.
Никанора Івановича викликали в передпокій його квартири, брали за рукав, щось нашіптували, підморгували і обіцяли не лишитись у боргу.
Муки ці тривали до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік зі своєї квартири до приміщення управи біли воріт, але як побачив він, що там також його підстерігають, утік і звідти. Сяк-так відбившись від тих, хто йшов за ним по п’ятах через асфальтовий двір, Никанор Іванович майнув у шостий під’їзд і подався на п’ятий поверх, де й була ця паскудна квартира № 50.
Відсапавшись на майданчику перед дверима квартири, гладкий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще й ще раз та почав бурчати й стиха лаятися. Однак і тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу урвавсь, і він, діставши з кишені дублікатну в’язку ключів, що належала будинкоуправлінню, владно відчинив двері й увійшов.
— Гей, робітнице! — гукнув Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня, чи що? Тебе нема?
Ніхто не озвався.
Тоді Никанор Іванович вивільнив двері кабінету від печатки, витяг з портфеля складаний метр і ступив у кабінет. Ступити він ступив, але завмер, вражений, у дверях і навіть здригнувся.
За столом покійного сидів невідомий, худий і довготелесий громадянин у картатому піджачку, в жокейській шапочці та в пенсне… ну, словом, той самий.
— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.
— Чи ба! Никанор Іванович! — заволав деренчливим тенором несподіваний громадянин і, схопившись на ноги, вітав голову наглим і насильницьким рукостисканням. Вітання це анітрохи не врадувало Никанора Івановича.
— Я вибачаюсь, — заговорив він з підозрою, — ви хто ж такий будете? Ви — особа офіційна?
— Ет, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув невідомець. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Все залежить від того, з якого боку дивитись. Все це, Никаноре Івановичу, хитке й умовне. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, і офіційна! А бува і навпаки, та ще як бува!
Розумування ці аж ніяк не вдовольнили голову будинкоуправління. Бувши від природи взагалі підозріливою людиною, він виснував, що базікало перед ним — особа якраз неофіційна, а найімовірніше, і пустопорожня.
— Та хто ж ви такий? Ваше прізвище? — чимдалі суворіше допитувався голова і навіть почав наступати на невідомого.
— Прізвище моє, — анітрохи не спантеличений суворістю, обізвався громадянин, — ну, скажімо, Коров’єв. Та чи не маєте охоти закусити, Никаноре Івановичу? Без церемоній, га?
— Я вибачаюсь, — уже обурено заговорив Никанор Іванович, — які тут закуски? (Треба визнати, хоч як це прикро, що Никанор Іванович мав натуру грубувату.) — На половині покійника сидіти не дозволено! Що ви тут робите?
— Та ви сідайте, Никаноре Івановичу, — анітрохи не нітячись, горлав громадянин і почав упадати, пропонуючи голові крісло.
Вкрай розлютившись, Никанор Іванович не прийняв крісла і заволав:
— Та хто ви такий?
47 
