Особенно,... 
49 
— По п’ятсот рублів за день.
Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м’які стрибки важкого кота, він просичав:
— Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі?
Никанор Іванович подумав, що він докине: «Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!» — але Коров’єв сказав зовсім інше:
— Та хіба це гроші? Просіть п’ять, він дасть.
Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров’єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся — обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова, Тут Коров’єв попросив розписку на п’ять…
— Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів… — і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: — Ейн, цвей, дрей! — виклав голові п’ять нових банківських пачок.
Відбулося перераховування, що його Коров’єв пересипав жартами та примовками, на кшталт «гроші лічбу люблять», «без міри нема віри» і подібними.
Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попрохав контрамарочку…
— Про що мова! — ревнув Коров’єв. — Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?
Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.
Коров’єв миттю вихопив блокнот і хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач спритно лівою рукою всучив Никанору Івановичу, а правою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок.
Зиркнувши на нього, Никанор Іванович густо зашарівся і почав відштовхувати його від себе.
— Так негоже… — мимрив він.
— Слухати не хочу, — зашепотів у самісіньке вухо Коров’єв, — у нас негоже, а в чужоземців — гоже. Ви його зневажите, Никаноре Івановичу, а це незручно. Ви затруднювали себе…
— Суворо карається, — тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.
— А де свідки? — нашіптував у друге вухо Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?
І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: «Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?» Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями…
Тільки-но голова облишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:
— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Як би так поробити, щоб він сюди більше не потикався?
— Мессіре, аби ви тільки наказали!.. — відгукнувся звідкілясь Коров’єв, але не деренчливим, а дуже чистим і дзвінким голосом.
І, як стій, клятий перекладач був уже в передпокої, накрутив там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити у рурку:
— Алло! Вважаю обов’язком дати до відома, що наш голова житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. Саме зараз у його квартирі № 35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів. Говорить мешканець цього будинку з квартири № 11 Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Боюся помсти вищеозначеного голови.
І повісив рурку, негідник!
Що далі діялося в квартирі № 50 — невідомо, але відомо, що діялось у Никанора Івановича. Зачинившись у себе в убиральні на гачок, він витяг з портфеля пакунок, накинутий перекладачем, і пересвідчився, що в ньому чотириста рублів. Цей пакунок Никанор Іванович загорнув у шматок газети і запхав у вентиляційний канал.
Через п’ять хвилин голова сидів за столом у своїй невеличкій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаного оселедчика, густо притрушеного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарчину, випив, улив другу, випив, настромив на виделку три шматочки оселедця… і в цей час подзвонили. А Пелагея Антонівна внесла каструлю, що парувала, з першого погляду на яку відразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогненного борщу, має бути те, смачніше чого нема на світі, — мозкова кістка.
49 
