65 
— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.
— Тихше!
Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:
— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.
Гірка складка проступила коло вуст гостя.
— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.
— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.
— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!
— А навіщо він вам здався?
Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:
— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.
— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:
— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.
— А як ваше прізвище?
— У мене немає більше прізвища, — з понурою зневагою відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.
— Так ви хоч про роман скажіть-но, — делікатно попрохав Іван.
— Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість.
…Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами…
— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.
— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.
— Чи ба! — заздрісно шепнув Іван.
Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.
— Мій подив годі передати, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.
Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій…
— Ото, проклятуща діра! — прогарчав він.
…І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.
— О, то була золота пора! — сяючи очима, шепотів оповідач. — Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь з особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!
— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.
65 
