68 
— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.
— Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?
Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.
Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.
Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.
— Це Лапшоннікова, секретар редакції, — усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.
— Можливо, — відрубав той, — так ось, від неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшоннікова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, «відпадає».
— Що я пам’ятаю після цього? — бубонів майстер, тручи скроню. — Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.
Розповідь Івановою гостя ставала все плутанішою, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він и анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!
Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.
— О, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Але я забув ваше прізвище!
— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його нема більше, — відповів гість. — Справа не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об’явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку.
Сторопівши від цього нечуваного слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латинського, а друга — підписана літерами «М. З.». Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) станула переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її прискали вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулася мене цілувати, потім хрипким голосом, б’ючи рукою по столу, сказала, що вона отруїть Латунського.
Іван якось збентежено покректав, але нічого не сказав.
— Настали безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — страхітлива невдача з цим романом наче вийняла з мене частину душі. По суті кажучи, мені більше нічого було робити, і жив я від побачення до побачення. І ось у цей час зі мною щось поробилося. Чорт його знає що, у чому Стравінський, напевно, давно вже розібрався. А саме, найшов на мене туск і з’явились якісь передчуття.
А ще зі мною приключилася оригінальна річ, як не раз бувало в моєму житті… У мене неждано-негадано завівся друг. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний зближуватися з людьми, маю кляту, химерну рису: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. І — уявіть собі, при цьому неодмінно промкнеться мені в душу хто-небудь непередбачуваний, несподіваний і зовні чорт його знає на що схожий, а він-бо мені більш від усіх і вподобається.
Так ось у ту прокляту пору розчинилася хвіртка нашого садочка, днинка ще, пам’ятаю, була така приємна, осіння. її не було вдома. І у хвіртку зайшов чоловік, він у якійсь справі подався в дім до мого забудовника, а згодом уродився з садка і якось дуже споро зайшов зі мною в знайомство. Відрекомендувався він журналістом. Сподобався він мені до того, уявіть, що я досі деколи згадую про нього і скучаю за ним. Далі він почав заходити до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що мешкає поряд зі мною приблизно в такій же квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе щось не кликав. Дружині моїй він не сподобався страшенно. Але я заступився за нього. Вона зауважила:
68 
