73 
— Ага… Ага… Гаразд, гаразд… — не проговорив, а наче проспівав Римський.
Очі його засвітилися жовтеньким світлом. У голові склалася святкова картина ганебного усунення Стьопи з посади. Звільнення! Довгождане звільнення фіндиректора від цієї халепи в особі Лиходєєва! А може, Степан Богданович доскочить чого-небудь і гіршенького, ніж усунення від роботи… — Подробиці! — сказав Римський, стукнувши прес-пап’є по столу.
І Варенуха почав розказувати подробиці. Тільки-но він з’явився туди, куди був спрямований фіндиректором, його негайно прийняли і яквайуважніше вислухали. Ніхто, певно, і думки такої не припустив, що Стьопа може бути в Ялті. Всі відразу пристали на здогад Варенухи, що Лиходєєв, безперечно, в пушкінській «Ялті».
— Де ж він зараз? — перебив адміністратора розхвильований фіндиректор.
— Та де ж йому бути? — відповів, криво посміхнувшись, адміністратор. — Натурально, у витверезнику!
— Ну, ну! От спасибі!
І Варенуха вів далі свою оповідь. А що більше він оповідав, то яскравіше перед фіндиректором розгортався довжелезний ланцюг лиходєєвих хамств і неподобств, і кожна наступна ланка в цьому ланцюзі була гірша за попередню. Чого був вартий хоч би п’яний танець в обіймах з телеграфістом на моріжку перед пушкінським телеграфом під звуки якоїсь гультяйської гармоніки! Гонитва за якимись громадянками, що верещали від жаху! Намагання побитися з буфетником у самій «Ялті»! Розкидання пір’їстої цибулі по підлозі в тій же «Ялті». Розбиття вісьмох пляшок білого сухого «Ай-Даніля». Пошкодження лічильника в шофера таксі, котрий не захотів везти Стьопу на своїй машині. Погроза арештувати громадян, які намагалися покласти край Стьопиним паскудствам… Словом, несвітський жах!
У театральних колах Москви Стьопа зажив голосної слави, і всі знали, що за личина цей чоловік. А все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть для Стьопи було занадто. Так, занадто. Навіть дуже занадто…
Колючі очі Римського через стіл устромилися в обличчя адміністраторові, і що більше той говорив, тим похмуріші ставали ці очі. Чим життєвіше і мальовничіше ті бридкі подробиці, що ними оздоблював свою повість адміністратор, тим менше йняв віри оповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розпаношився до того, що намагався чинити спротив тим, хто приїхав, аби допровадити його в Москву, фіндиректор уже твердо знав, що все розказуване йому адміністратором, який повернувся опівночі, все — брехня! Брехня від першого до останнього слова!
Варенуха не їздив у Пушкіно, і самого Стьопи в Пушкіні також не було. Не було п’яного телеграфіста, не було побитого скла в корчмі, Стьопу не в’язали мотуззям… — нічого нього не було.
Але тільки-но фіндиректор закоренився на думці, що адміністратор йому бреше, страх поповз по його тілу, починаючи від ніг, і двічі знов-таки видалося фіндиректорові, що війнуло по підлозі гнилою малярійною вогкістю. Ні на мить не відводячи погляду від адміністратора, який чудернацьки звивався в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лампи, і дивацьки прикривався від її світла, що начебто заважало йому, газетою, — фіндиректор гадав лише про одне: що б то все оце значило? Навіщо так нахабно бреше йому в порожньому й безгомінному будинку адміністратор, який так пізно повернувся до нього? І прочуття небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, почало ятрити душу Римському. Вдаючи, що не помічає адміністраторових вивертів та фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, вже майже не слухаючи того, що плів йому Варенуха. Було дещо таке, що здавалося незбагненнішим, аніж невідомо для чого вигадана наклепницька розповідь про пригоди в Пушкіні, й це дещо полягало в зміні зовнішності та манер адміністратора.
Хоч як той натягував качиний козирок кепки на очі, щоб кинути тінь на обличчя, хоч як крутив газетним аркушем, фіндиректор додивився величезний синець з правого боку обличчя біля самого носа. Окрім того, повнокровний звичайно адміністратор був, мов крейда, хворобливо-блідий, а на шиї в нього цієї паркої ночі для чогось було накручене стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього додати відразливу манеру присмоктувати і прицмокувати, яка з’явилася в адміністратора за час його відсутності, різку зміну голосу, що став глухим і грубим, злодійкуватість і полохливість в очах, — можна було сміливо казати, що Іван Савелійович Варенуха став невпізнанний.
73 
