ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>




  28  

"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,— далі веде Бровко.— А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".

"Точно",— кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.

"Так чого ж ти мовчиш?— каже Бровко.— Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-

гав!"

Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.

"Привіт, Бровко! Що таке?"—людською мовою каже.

"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".

"Нема питань!— каже кіт Лаврентій.— Ходімо!"

Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад..,

Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.

Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:

"А йди-но сюди..."

— Ой! Страшно як!— хрипло проказав Марусик.

— А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.

Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.

"Що тобі треба?"—пролунав із темряви той же голос.

"Мить Митьович, це ви?"— питаю.

"Мить Митьович зараз *у"відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".

"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я..."

"А-а! Ясно,— перебив мене голос із темряви.— Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".

Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.

"А ви самі хто будете?— питаю в темряву.— Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".

У темряві хтось засовався, закректав:

"Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".

"Ну що ж,— думаю,— у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! "

"Гаразд,— кажу,— треба так треба. Іду".

Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.

На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:

"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!"— жалісні-жалісні голоси.

Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.

Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.

"Що таке? Ви хто?"— питаю здивовано.

Він очі рукавом витер.

"Я,— каже,— цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?"

"Я,— кажу,— Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник".

"А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?"— сплеснула руками цариця Злагода.

"Ніхто,— кажу,— не примусив. Я сам, так мені захотілося".

Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.

"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,— похитав головою цар Добрило.— Щоб п'ятикласник, Циган по-

вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".

"Іменно!"—підхопила цариця Злагода.

"Ну,— кажу,— то ваша справа — можете вірити, можете не вірити".

"Ну, чого ти такий?"— докірливо схилила голову набік цариця.

"Іменно!— тепер уже цар підхопив.— Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".

"Чого це раптом?"— питаю.

"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".

"А я цариця Злагода".

"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших — усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".

  28