101 
Здається, тільки вчитель трансфігурації Дамблдор припускав, що Геґрід невинний. Він переконав Діпіта лишити Геґріда лісником. Так, мабуть, Дамблдор здогадався… Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів…
— Я певен, що Дамблдор бачив тебе наскрізь! — заскреготав зубами Гаррі.
— Так, він справді невпинно стежив за мною після того, як вигнали Геґріда, — зізнався Редл. — Я розумів: доки я в школі, відчиняти Кімнату надто небезпечно. Але я не збирався пустити котові під хвіст довгі роки пошуків. Я вирішив лишити щоденник, який збереже на своїх сторінках мене шістнадцятирічного. Щоб тоді одного дня, якщо пощастить, отримати змогу повести когось за собою й завершити велику справу Салазара Слизерина.
— Але ж ти її не завершив! — переможно вигукнув Гаррі. — Ніхто цього разу не помер, навіть кицька. За кілька годин буде готова настійка з мандрагори, і всі твої жертви знову оживуть.
— А хіба я не казав тобі, — спокійно запитав Редл, — що мені вже не цікаво вбивати бруднокров–ців? Уже багато місяців я полюю тільки… на тебе.
Гаррі прикипів очима до Редла.
— Уяви собі мою злість, коли в моєму щоденнику замість тебе знову почала писати Джіні. Вона побачила тебе зі щоденником і, звичайно, злякалася. А що, якби ти здогадався, як він працює, і я б виказав тобі усі її таємниці? Або, ще гірше — я розповів би тобі, хто задушив півнів? Тому мала дурепка дочекалася, поки в твоїй спальні нікого не буде, і викрала щоденник. Але я знав, що робити. Мені було ясно, що ти вистежуєш спадкоємця Слизерина. З того, що Джіні розповіла про тебе, я розумів: ти зробиш усе можливе, аби розгадати таємницю, тим паче, що напали на твою найкращу приятельку. А ще Джіні розповіла, що вся школа аж гуде про те, що ти володієш парселмовою.
Отож я змусив Джіні написати на стіні слова про її смерть, а самій чекати тут унизу. Вона впиралася, плакала й була дуже занудною. Але її життя уже дотліває: вона забагато вклала в цей щоденник, тобто в мене. І завдяки цьому я нарешті зможу покинути ці сторінки. Я чекав на твою появу, відколи ми прибули сюди. Я знав, що ти прийдеш. Маю до тебе багато запитань, Гаррі Поттере.
— Яких ще запитань? — пирхнув Гаррі, не розтискаючи кулаків.
— Ну, — відповів Редл, мило усміхаючись, — скажімо, як вийшло, що дитина без виняткових магічних здібностей спромоглася перемогти найвидатнішого чаклуна всіх часів? Як ти вижив, відбувшись тільки шрамом, а могутність лорда Волдеморта розпорошилася?
У захланних очах Редла загорілися дивні червоні вогники.
— Чого тебе цікавить, як я вижив? — поволі вимовив Гаррі. — Волдеморт з’явився пізніше за тебе.
— Волдеморт, — неголосно відповів Редл, — це моє минуле, теперішнє й майбутнє!
Він витяг з кишені чарівну паличку Гаррі і почав креслити нею в повітрі, написавши три мерехтливі слова:
ТОМ ЯРВОЛОД РЕДЛ
Тоді змахнув паличкою — і літери, з яких складалося його ім’я, помінялися місцями:
Я ЛОРД ВОЛДЕМОРТ
— Бачиш? — прошепотів він. — Я так називав себе ще в Гоґвортсі, звичайно, тільки серед найближчих друзів. Я не збирався вічно носити оте смердюче ім’я, яким мене назвали на честь мого маґлівського батька. Я, в чиїх жилах по материнській лінії тече кров самого Салазара Слизерина? Щоб я жив з гидким ім’ям простого маґла, який забув про мене швидше, ніж я народився, бо, бачите, виявив, що його дружина відьма? Ні, Гаррі. Я створив собі нове ім’я. Я знав: прийде час, і я стану найвидатнішим чаклуном усього світу, і від цього імені тремтітимуть навіть чарівники.
Гаррі німо дивився на Редла, хлопця–сироту, що замордував його батьків і багатьох інших людей… Нарешті він видушив із себе одне слово:
— Ні! — тихо вимовив він сповненим ненависті голосом.
— Що ні? — озвався Редл.
— Ти не найвидатніший чаклун світу, — сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. — Не хочу тебе розчаровувати, але найвидатніший чаклун світу — Албус Дамблдор. Усі так кажуть. Навіть тоді, коли ти ще мав силу, ти не відважився завоювати Гоґвортс. Дамблдор бачив тебе наскрізь, коли ти навчався у школі. Ти й досі його боїшся і ховаєшся від нього.
З Редлового обличчя зникла посмішка, а саме воно гидко скривилося.
— Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам’яті про мене! — просичав він.
— Не сподівайся, що він так просто зникне! — заперечив Гаррі.
Він казав перше, що спадало йому на думку — хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.
101 
