Особенно,... 
39 
Рон проковтнув слину. Сторожа Арґуса Філча ненавидів кожен учень.
— А ти, Поттере, допомагатимеш професорові Локарту відповідати на листи його шанувальників, — додала професорка Макґонеґел.
— Ой, ні! А чи не можна й мені попрацювати в кімнаті трофеїв? — з відчаєм запитав Гаррі.
— Звичайно, ні, — відповіла професорка Макґонеґел, здивовано вигнувши брови. — Професор Локарт просив саме тебе. Рівно о восьмій! Обидва!
Гаррі й Рон понуро попленталися до Великої зали, а Герміона йшла слідом за ними, немов докоряючи їм усім своїм виглядом: «Не треба було порушувати шкільних правил». Навіть пиріг із картоплею та м’ясом уже не смакував Гаррі так, як завжди. Вони з Роном мали відчуття, що їм дісталося найгірше з можливих покарань.
— Цілу ніч пробути з Філчем! — тяжко зітхнув Рон. — Без жодної магії! Та в тій кімнаті близько сотні різних кубків. А я зовсім не вмію нічого чистити по–маґлівськи.
— Я б залюбки помінявся з тобою, — глухо обізвався Гаррі. — У Дурслів я тільки те й робив. Але відповідати на листи Локартових шанувальників — справжній кошмар!
Суботній день непомітно добіг кінця, і ось уже до восьмої вечора лишилося усього п’ять хвилин, а Гаррі, ледве пересуваючи ноги, прямував коридором третього поверху до Локартового кабінету. Скрегочучи зубами, постукав у двері.
Вони відразу відчинилися, і з кімнати, аж сяючи, визирнув Локарт.
— А ось і наш пройдисвіт! — вигукнув він. — Заходь, Гаррі, заходь.
На стінах висіло безліч обрамлених фотографій Локарта, яскраво освітлених численними свічками. Деякі з них він навіть підписав. На столі також лежала величезна купа знімків.
— Можеш адресувати конверти! — сказав Локарт Гаррі таким тоном, ніби ця робота була величезною насолодою. — Цей перший — до Ґледіс Ґаджен, дай їй, Боже, здоров’я, то моя велика шанувальниця.
Поволі спливали хвилини. Гаррі старався пропускати повз вуха Локартове базікання, і лише іноді вставляв: «Гм», «Так» чи «Ага». Час від часу до нього долинали такі фрази, як «Слава — це непостійна приятелька, Гаррі», або: «Популярність треба підтримувати, пам’ятай про це».
Свічки поступово догоряли, тож мерехтливе світло витанцьовувало на численних рухливих обличчях Локарта, що стежили за ним.
Затерплою рукою Гаррі виводив, мабуть, уже на тисячному конверті адресу Вероніки Смезлі. «І коли це вже скінчиться?» — думав бідолашний Гаррі. І тут він щось почув — щось геть не схоже на шипіння гаснучих свічок і Локартові теревені про шанувальниць.
Це був голос, від якого хололо серце, крижаний голос, сповнений неймовірної ненависті.
— Іди… йди до мене… я тебе розірву… пошматую… уб’ю!
Гаррі аж підскочив, і на конверті з адресою Вероніки Смезлі розповзлася велика чорнильна пляма.
— Що?! — голосно вигукнув він.
— Ну, так! — зрадів Локарт. — Шість місяців поспіль на чолі списку бестселерів! Побила всі рекорди!
— Ні, — нестямно вимовив Гаррі. — Цей голос!
— Перепрошую? — здивувався Локарт. — Який голос?
— Голос, який сказав… Хіба ви його не чули? Локарт спантеличено глянув на Гаррі:
— Гаррі, про що ти? Може, ти вже задрімав? Боже мій, — подивися на годинник! Ми тут просиділи майже чотири години! Ніколи б не повірив: як пролетів час, правда?
Гаррі не відповів. Він напружено прислухався, чи не пролунає знову той голос, але не чулося нічого, окрім Локартового торохкотіння, мовляв, Гаррі нема чого сподіватися, що, відбуваючи якесь наступне покарання, він отримає таку ж насолоду, як тепер. Гаррі приголомшено вийшов.
Було вже так пізно, що ґрифіндорська вітальня майже спорожніла. Гаррі відразу попрямував до спальні. Рон ще не повернувся. Гаррі натягнув піжаму, забрався в ліжко й чекав. Десь за півгодини у напівтемряві з’явився Рон, розтираючи праву руку й пахнучи пастою для натирання.
— Мені позводило всі м’язи, — простогнав він і впав на ліжко. — Філч заспокоївся, аж коли змусив мене чотирнадцять разів відполірувати кубок із квідичу! А тоді з мене знову посипалися слимаки просто на спеціальний приз за заслуги перед школою. Я так довго збирав ту слизоту… А як там у Локарта?
Тихенько, щоб не розбудити Невіла, Діна й Шеймуса, Гаррі розповів Ронові усе, що почув.
— І Локарт казав, що нічого не чує? — перепитав Рон. Навіть у місячному світлі Гаррі міг бачити, як Рон спохмурнів. — Думаєш, він збрехав? Але я не розумію: навіть хтось невидимий мав би якось відчинити двері…
39 
