183 
З грудей місіс Візлі вирвався зловісний звук — щось середнє між криком і гарчанням. Люпин одразу перейшов До ліжка з вовкулакою, якого ніхто не провідував і який тоскно поглядав на юрбу коло містера Візлі. Білл пробелькотів, що хотів би випити чаю. а Фред і Джордж зірвалися на ноги й зголосилися піти з ним.
— Ти хочеш мені сказати, — дедалі голосніше допитувалася місіс Візлі, не помічаючи, як усі крадькома розбігаються з палати, — що здуру погодився на маґлівське лікування?
— Та чому здуру, люба Молі, — виправдовувався містер Візлі, — просто… ми з Паєм вирішили випробувати… тільки, на жаль… ну, з цими специфічними ранами… вийшло не зовсім так, як ми сподівалися…
— Тобто?
— Я… не знаю, чи ти розумієш, що таке накладання швів?
— Звучить, ніби ви намагалися зшити тобі шкіру, — безжалісно пирхнула місіс Візлі, — але ж навіть ти, Артуре, не повинен був погоджуватися на таку дурість…
— Я, мабуть, теж піду вип’ю чаю, — підвівся Гаррі. Герміона, Рон і Джіні кинулися за ним. Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:
— ЩО ОЗНАЧАЄ «В ПРИНЦИПІ ТАК»?!
— Типовий тато, — похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. — Накладання швів… треба ж таке…
— Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, — чемно сказала Герміона. — Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?
— У кафетерії на шостому поверсі, — пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.
Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни — портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.
— І що ж воно таке? — сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.
— Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз…
— Сама ви миршава! — огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.
— …щоб вилікуватися, мусите взяти жаб’ячу печінку, прив’язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима…
— Нема в мене ніякої бризкухи!
— Але ж потворні плями на вашому обличчі…
— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!
Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.
— Який це поверх?
— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.
— Ні, ще тільки п’ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище…
Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка «НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ», а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо–білі зуби.
— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.
— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!
Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.
— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?
— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.
— Е–е… як ся маєте, пане професоре? — дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам’ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам’ять Гаррі й Ронові.
— Чудово, дякую! — життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. — То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.
— Е–е… дякуємо, якось іншим разом, — відповів Рон, а Гаррі поцікавився: — Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?
На Локартовім обличчі зів’яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав: — Чи ми десь зустрічалися?
— Е–е… так, зустрічалися, — підтвердив Гаррі. — Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам’ятаєте?
183 
