184 
— Учителем? — збентежено перепитав Локарт. — Я? Справді?
І на його обличчі знову з’явилася усмішка — так зненацька, що всім стало аж ніяково.
— Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?
Але тут з дверей наприкінці коридору вигулькнула чиясь голова й почувся голос: — Ґільдерою, ти нестерпний хлопчисько! Куди це тебе знову понесло?
Добродушна цілителька з блискітками у волоссі метушливо поспішала до них коридором, лагідно всміхаючись Гаррі та його друзям.
— О, Ґільдерою, то в тебе гості! Як це гарно, якраз на Різдво! Знаєте, його, бідолашного, ніхто не провідує, і я не розумію, чому, бо він же таке золотце!
— Я роздаю автографи! — повідомив цілительці Ґільдерой зі сліпучою усмішкою. — Їм потрібно море моїх автографів, ніяких заперечень і чути не бажають! Сподіваюся, нам вистачить фотографій!
— Ох, ти мій щебетунчику, — взяла цілителька Локарта за руку й ніжно йому всміхнулася, ніби дворічній дитинці–вундеркіндові. — Кілька років тому він був дуже знаменитий. Ми маємо надію, що це бажання роздавати автографи свідчить, що пам’ять починає до нього повертатися. Зайдете сюди? Він, знаєте, лежить в ізольованій палаті і. мабуть, вислизнув, коли я розносила різдвяні дарунки, бо двері там завжди замкнені… не те, щоб він був небезпечний… Але. — перейшла вона на шепотіння. — він, боронь Боже, може завдати якоїсь шкоди сам собі… не знає, хто він та кий, розумієте, піде кудись і не пам’ятає, як повернутися, дуже люб’язно з вашого боку, що його провідали.
— Е–е, — чомусь показав Рон на верхній поверх, — ми взагалі… е–е…
Але цілителька очікувально їм усміхнулася, і Ронове ледь чутне бурмотіння «збиралися попити чаю» розтануло в порожнечі. Вони безпомічно перезирнулися, а тоді рушили коридором за Локартом і цілителькою.
— Тільки ненадовго, — тихенько пробурмотів Рон. Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила: «Алогомора». Двері відчинилися й вона зайшла перша, міцно тримаючи Ґільдероя за руку, аж доки посадила його в крісло біля ліжка.
— Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, — тихенько пояснила цілителька гостям. — З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.
Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів — постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів’я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.
— Можете покласти в конверти, — порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. — Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів… Ґледіс Ґаджен пише мені щотижня… хотів би я знати, чому… — Він збентежено замислився, а тоді знову засяяв усмішкою і з новою енергією почав підписувати фото. — Мабуть, через мою зовнішність…
На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.
— Це тобі, Агнесо, — радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. — Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?
Агнеса голосно гавкнула.
— Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, — примовляла цілителька, підходячи до чоловіка–буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними звивистими щупальцями і за допомогою чарівної палички чіпляючи на стіну календарик. — І… ой, місіс Лонґботом, ви вже йдете?
184 
