214 
Гаррі не встиг зосередитися й очистити мозок, бо Снейп уже кричав: — Леґіліменс!
Він мчав коридором зі смолоскипами на порожніх кам’яних стінах до відділу таємниць… прості чорні двері наближалися й більшали. Він біг так швидко, що ось–ось мав у них врізатися. Лишалося кількадесят сантиметрів. Він знову бачив смужку блідого синього світла…
Двері відчинилися! Він нарешті зайшов у них і опинився в круглій залі з чорними стінами й підлогою, освітленій блакитним полум’ям свічок, а довкола було ще більше дверей… треба було йти далі… але які двері йому обрати?
— ПОТТЕРЕ!
Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на спині, не пам’ятаючи, як це сталося. Був задиханий, наче й справді біг коридором до відділу таємниць, справді вривався в чорні двері й опинявся в круглій залі.
— Поясни! — люто вигукнув Снейп, нависаючи над ним.
— Я… не знаю, що сталося, — чесно зізнався Гаррі, підводячись на ноги. На потилиці від удару об підлогу вискочила ґуля, і почувався він мов у гарячці. — Я ще ніколи такого не бачив. Тобто я вже вам казав, що мені снилися двері… але раніше вони ніколи не відчинялися…
— Ти не дуже стараєшся!
Снейп чомусь здавався ще сердитішим, ніж дві хвилини тому, коли Гаррі проник у його спогади.
— Поттере, ти лінивий і недбалий, тому й не дивно, що Темний Лорд…
— Чи не могли б ви мені щось сказати, пане професоре? — знову почав заводитися Гаррі. — Чому ви називаєте Волдеморта Темним Лордом? Я чув, що до нього так зверталися тільки смертежери.
Снейп роззявив рота, щоб гарикнути… але тут десь за межами кімнати пролунав жіночий крик. Снейп рвучко підняв голову до стелі.
— Що таке?.. — пробурмотів він.
Звідкілясь з вестибюлю лунав приглушений гамір. Снейп насуплено озирнувся.
— Поттере, по дорозі сюди ти не помічав нічого незвичного?
Гаррі заперечливо похитав головою. Десь угорі знову закричала жінка. Снейп, тримаючи напоготові чарівну паличку, підійшов до дверей і вийшов. Гаррі якусь мить вагався, а тоді подався за ним.
Крики й справді долинали від вестибюлю. Поки Гаррі біг кам’яними сходами з підвалу, вони дедалі голоснішали. Вестибюль був переповнений. Одні учні вибігали з Великої зали, де й досі тривала вечеря, щоб побачити, що діється, а інші стовбичили на мармурових сходах. Гаррі проштовхався крізь гурт довготелесих слизеринців. Учні утворили велике коло, дивлячись перед собою хто здивовано, а хто злякано. Навпроти, по той бік вестибюлю, Гаррі побачив професорку Макґонеґел. Здавалося, її ось–ось знудить від побаченого.
Посеред кола учнів стояла професорка Трелоні, тримаючи в одній руці чарівну паличку, а в другій — порожню пляшку з–під хересу. Вигляд у неї був цілком божевільний. Волосся стирчало, окуляри були такі перекошені, що одне око здавалося більшим за друге. Її численні шалі й шарфи безладно звисали з плечей, створюючи враження, що вона ось–ось розпадеться по швах. Біля неї на підлозі лежали дві валізи, причому одна з них догори дном, ніби її кинули навздогін професорці Трелоні зі сходів. Вона перелякано дивилася на щось невидиме для Гаррі біля підніжжя сходів.
— Ні! — закричала професорка Трелоні. — НІ! Не може бути… не може… я не визнаю!
— Невже ви й досі не збагнули, що це таки станеться? — пролунав високий, мов у дівчинки, голос. Він звучав бездушно й задоволено, і Гаррі, зробивши крок праворуч, побачив, що Трелоні перелякано дивилася на професорку Амбридж. — Хоч ви не здатні передбачити навіть завтрашню погоду, але ж могли зрозуміти, що жалюгідний рівень ваших уроків, які я інспектувала, та відсутність навіть найменшого поступу з вашого боку неминуче призведуть до звільнення з посади.
— Ви н–не маєте права! — завила професорка Трелоні, а сльози бризнули з її очей за величезними окулярами, — н–не маєте права мене звільнити! Я тут працюю шістнадцять років! Г–Гоґвортс — це м–мій д–дім!
— Був ваш дім, — виправила її професорка Амбридж, і Гаррі бридко було бачити, з якою насолодою розтягла вона своє ропушаче обличчя, дивлячись, як професорка Трелоні впала, нестримно ридаючи, на валізу, — але годину тому міністр магії затвердив своїм підписом наказ про ваше звільнення. Тож, будьте ласкаві, вийдіть з вестибюлю. Ви нас ганьбите.
Вона стояла й дивилася з виразом незмірної втіхи, як професорка Трелоні здригалася й стогнала, хитаючись на своїй валізі від невимовного горя. Гаррі почув ліворуч від себе приглушене ридання й озирнувся. Це плакали, притулившись одна до одної, Лаванда й Парваті. Тоді почулися кроки. Професорка Макґонеґел вийшла з кола учнів, підійшла до професорки Трелоні й поплескала її по плечі, водночас виймаючи зі своєї мантії велику носову хустинку.
214 
