ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Александра – наказание господне

Аннотация показалась интересной, а сама книга оказалась как винегрет-всего напихали и растянули, скакали от одного... >>>>>

На пределе

Ничего так)) миленькои читается легко. >>>>>

Красотка для маркиза

Неплохая книга, но немного не хватало страстных сцен. >>>>>

Слезы изменника

Легко читается. Есть все - любовь, секс, разочарования и хеппи энд >>>>>




  103  

— А можна… не завтра?

Ліда задихнулася. Ну от і все! Останній гвіздок. Забили труну. Тепер — тільки технологія: як, коли, за скільки…

— Звичайно, Раєчко! Хіба ми віддамо нашу золоту дівчинку абиякому лікарю? Ми знайдемо найкращого!

— А коли?

— Не бійся, Раєчко. За кілька днів. Напередодні здамо аналізи, підготуємося.

Іветта стояла за метр від хутірської, усміхалася їй розчулено. Перевела погляд на спустошену Ліду:

— Правильно я кажу, Лідочко?

— Що? — Ліда глянула на матір.

Іветтині очі промовляли: «От бачиш, Лідочко, як усе гарно повернулося! І не треба нам тепер ніяких підпільних абортів. Усе законно… За тиждень — і забудемо! Тобі лишилося — всього нічого: домовитися про аборт у звичайній столичній лікарні…»

«Мені? Чому сам мені?!» — прокричали у відповідь Лідині очі.

Ліда божеволіла, серце плакало. Не хотіла… Не хотіла навіть думати про той аборт. Ніби довгий чорний коридор, а в кінці — темна кімнатка без надії і вікон, а її — туди! «Не хочу! Не хочу!»

— Не хочу! — кричала посеред ночі.

Стас прокидався, збентежено дивився на збуджену, перелякану дружину.

— Що з тобою, Лідо?

Вона припадала до чоловіка, обхоплювала руками його плече, притулялася міцно…

— Тільки ти будь зі мною завжди. Ми заради тебе…

— Ми? Хто це ми?

— Ми?.. Жінки…

Дезінфікатор самовдоволено всміхався подумки: «Блін, як же я люблю, коли вона так відчайдушно чіпляється за мене».

— Ти вже спи, Лідо. Завтра на роботу рано вставати…

«Не хочу!» Зранку Ліда місила мокрий березневий сніг, махала рукою таксі, трусилася в ньому розбитими київськими шляхами, усміхалася колегам у клініці, намагалася сконцентруватися на хворобах пацієнтів, а в голові одне: «Не хочу!» І сумнівів — до біса. Чому мама доручила їй домовлятися про аборт? Раніше все, що стосувалося Платона, мама вирішувала особисто. Нікому не довіряла. Аж тепер… Чому? Відповідей не було. Тільки підсвідоме відчуття плеча з худою хутірською дівчинкою, незрозуміла повага до її швидкого і рішучого вибору між мужчиною і дитиною: мужчина! Ліда довше вагалася… Усе розривалася. А в хутірської в голові ясно — тільки Платон. Не потрібна їй дитина! Якщо так, чому ж Ліда так уперто не хоче допомогти хутірській позбутися дитя? Чому? Відповідей не було.

За тиждень незграбної Лідиної допомоги Рая встигла лише здати необхідні аналізи, проконсультуватися в гінеколога. Іветта кипіла гнівом, та не хлюпала ним на Ліду. Усе очима їла: «Чому так довго?»

П'ятнадцятого березня зателефонувала доньці на роботу, наказала;

— Заїдь до нас увечері, Лідочко.

— Не можу, мамо! — відчайдушно збрехала Ліда.

— Важливі справи маєш?

— Так! — вигукнула. Згадала: та сьогодні ж однокурсники в інституті зустрічаються. І Коцюба дзвонив. Нагадував. Зраділа. Заторохтіла: — Сьогодні наш курс зустрічається. В інституті. Я пообіцяла бути. Якби я знала, мамо, що знадоблюся тобі, я б…

— Що ж, поговоримо завтра, — відпустила доньку Іветта.

Ліда зраділа і… поїхала в інститут. А й то! Побачити друзів студентських років, забути хоч на кілька годин про маму, Платона, його дурну вагітну ляльку… Вона надовго не затримається. Вона тільки гляне на них усіх… Розпитає, бо самій… самій розповідати нічого. Нічого. Усе як у всіх. Практикує. Чоловік. Дім. Діти? Ні… Дітей поки немає.

Біля інституту — ні душі. Ліда йшла до парадного входу, дивувалася: може, щось переплутала? Зупинилася, озирнулася: слідом за нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.

— Ваня? Бугай?

Бугай засміявся.

— Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?

Підбіг. Обхопив. Закружляв.

— Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?

— Та ти що, Лідо! Півкурсу з'їхалося. Ходімо…

Так! Півкурсу з'їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!

— Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! — кричав Коцюба. — Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе — як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!

Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп'є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється — стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов — живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.

  103