Последние отзывы

  106  

Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді — щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» — «Від мами?» — питала мала Ліда. «А від кого ж!» — придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької».

Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з'являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, — намагалася хоч якось розрадити себе. — Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших».

У дев'яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев'ять років, світ перевернувся.

Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Леською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили — Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші — фотокартку мами і тата.

Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав — аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги:

— Лідко! За тобою мама приїхала!

Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі — на двері. Зараз ті двері — хлобись! А на порозі… мама?

За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва.

— Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася?

Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб'ю ту кляту Аську! Уб'ю!» — билося.

Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна.

— Лідо! Ходімо зі мною, — сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі.

…У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали і побоювалися, сиділа мила жінка років тридцяти з хвилястим розпущеним волоссям до плечей. Ліда відразу звернула увагу саме на русяве пишне волосся і дивилася тільки на нього, як дурна. Лариса Дмитрівна підштовхнула Ліду до жінки, сказала їй:

— Я залишу вас…

— Так… — мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. — Привіт…

Ліда завмерла і прошепотіла:

— Ви моя мама?

— Ні, дорогенька, ні… — мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. — Зараз я тобі все поясню…

Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!»

Мила жінка посадовила Ліду на шкіряний диван, що він по краю весь мідними гвіздками був утиканий, присіла поруч.

— Чекаєш на них? — спитала обережно.

Ліда закам'яніла. От розуміла — треба кричати: «Так! Чекаю! — Та щелепи самі собою зціпилися. — Тільки би мені тут не розревітися. Бо тих, хто весь час реве, теж не беруть!»

— Вони зуміли вирватися до тебе, — сказала мила жінка, і Ліда забула про все: про страхи, Аську Авдєєву, сльози, що ВЗЯЛИСЯ звідкись, біль у щелепах, про пальці, що аж заніміли в кулачках.

— У мене і тато є? — прошепотіла насторожено і вперше подивилася милій жінці в очі. Із тих очей до дівчинки — тільки добро. Такі очі не брешуть.

— Звичайно, дорогенька, — усміхнулася жінка.

— А де вони?

— Уже мчать до тебе.

— А де вони були?..

Мила жінка обійняла дівчинку. Заговорила тихо і сумно, ніби переповідала правдиву гірку казку, яку прочитала тільки-но, і так вона її вразила, що аж серце розболілося.

  106