99 
«Ну… Квіти точно треба купити», — подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:
— Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?
— Навіщо?
— До пацієнта треба… За місто.
— За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?
— Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… — Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».
— Ну добре. Бери.
Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:
— На Троєщину!
За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів — упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить — заупокійне видовище.
— Почім нині? — Показав на троянди.
— Двадцятка!
— Круто!
— А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! — торохтіла молодичка в лижному костюмі.
— П'ять троянд! Сам виберу! — Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», — подумав.
Стасова мама не чекала на сина.
— І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!
Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати — зайве, однаково ніхто не зрозуміє.
— Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати. Ти… будь здоровою… Не хворій.
— А в мене тебе і пригостити нема чим…
Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері — не згадав. Дзвонити — дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»
— У мене, мамо, подарунок тобі простий.
— Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?
— Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! — Стас поклав на мамину долоню п'ятсот гривень.
Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.
— Чобітки куплю…
Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик — не дихнути.
— Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! — Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. — Я ще заїду. Заїду!
Вискочив, виматюкався — ну йолоп! — озирнувся і раптом повернув до сусіднього під'їзду.
— Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?
Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.
— Гей, сусідко! Ти чого? — Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. — Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…
— Завтра Восьме березня, — Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.
— І що?
— Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.
Стас почервонів, застібнув штани, мовчки пішов геть. Вийшов з Інчиного під'їзду, знов забіг до матері, мовчки витяг із вази п'ять червоних троянд і тільки встиг пробурчати:
— Я тобі завтра ще кращі привезу, мамо!
Інка так і сиділа на дивані.
— Інко… Зі святом…
Стас поклав квіти Інці на коліна. Зі стебла стікала вода, капала на Інчину спідницю. Вона звела очі вгору — теж вода…
— З чого б це? — прошепотіла сумно.
— Таж свято…
— Зі святом коханих жінок вітають. Близьких. Дорогих, а я…
— А ти… Ти — моя перша жінка. Я ніколи… Ніколи не забуду тебе. Ти — назавжди. Усі інші — після тебе! Тільки після тебе, а ти… я тобі дякую за все, Інко. Ти вже… кидай трахатися аби з ким, чи як?
— І з тобою?
— І зі мною. Піду я. Вибач.
Стас вискочив на вулицю, як ошпарений. Скільки ж жінок він викреслив зі свого життя в останні чотири роки. Мама… Інка… Сестри. Дружини братів, племінниці. Та й Іветта. І Ангеліна. І мала Платонова дружина… Їх би теж привітати.
Широкі жести — завжди приємні серцю вчинки. Аби не шкодувати. Стас дістався до центру, купив сто білих троянд — чистий аркуш, усе спочатку, вибачте, не повториться. Ледь до квартири допер. Налив води у два пластикові відра, поставив посеред вітальні, опустив у відра квіти — отак хай і стоять. Ліда повернеться, губку закусить: «Це все мені?». А він скаже: «Ні. Тобі — весь я. А це від нас…» Вона зрозуміє.
Глянув на квіти. Мало! Побіг у місто. Купував усе підряд: шоколад, парфуми, якісь скатертини лляні, м'які іграшки… От сюрприз! Він поскидає увесь цей дріб'язок до мішка, квіти в руки — і за маршрутом. Хто який подарунок із мішка витягне — те й отримає. Добре, що на вулиці мете, як у січні. Березнева згадка про новорічні свята, хай би вони згоріли! Заспокоївся надвечір. Зателефонував Ліді.
99 
