ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Алиби

Отличный роман! >>>>>

Смерть под ножом хирурга

Очень понравилась книга .читала с удовольствием. Не терпелось узнать развязку.спасибо автору! >>>>>

Будь моей

Запам'ятайте раз і назавжди >>>>>

Будь моей

Запам'ятайте раз і назавжди >>>>>

От ненависти до любви

По диагонали с пропусками читала. Не понравилось. Мистика и сумбур. Мельникову читала и раньше, но эта книга вообще... >>>>>




  109  

За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.

— Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?

— Добре, — прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: — Африка дуже далеко?..

— Дуже… — гірко відповіла мама.

До п'ятнадцятого березня дві тисячі дев'ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам'яті товсту Аську Авдєєву.

У храмі — ніби тисячі комарів загуло.

— Я… не Вербицька? — глухо прошепотіла Ліда.

Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.

— Вербицька… — видихнула.

— Африка…

— Не було! — Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: — Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.

— Мама?

— Вона тобі не мама!

— Не мама?

— Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили — не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…

— А я… Я звідки? Хто я?

— Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж — сама знаєш! — як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та — взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…

— Ох, мамо-мамо… — прошепотіла Ліда. — За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. — Замовкла. — А де мати моя… справжня?

— А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.

— Як її звали?

— Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.

— Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила?

— А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду…

— Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був.

— А що, коли Платон — не Вербицький…

— Господи…

— Іветта дуже вже хотіла народити. До неї тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них…

— Тато знав?

— Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу — Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав.

— Навіщо ж я їй всралася? — запитала професорська донька словами Васьки Авдєєвої.

— А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима — щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала.

— Тато мене любив? — раптом прошепотіла Ліда.

— Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! — захитала головою нянька. — Одна ти лишилася — справжня Вербицька. Кревна…

— Прощавай… — Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть.

— Лідусю, Лідусю… — Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…

  109