Последние отзывы

  29  

Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.

— А ви… — хотів голосно, вийшло — хрип. — Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.

— Вам більше подобається робити це безплатно?

— Маячня! Я ніколи…

— Мене це не цікавить.

— А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посміхнулася скептично.

— Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

Стас зрозумів — не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

— І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

Іветта задумалася.

— Слушно… — сказала холодно. — Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

«Як?! А гроші?!» — ледь не зірвалося зі Стасового язика.

— А що його шукати? — скривився зухвало. — Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається — власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

— Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов'язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

— А я? — вихопилося в Стаса.

— …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

— А я? — підозріливо повторив Стас.

— А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов'язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

— А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

— Тож домовились?

— Що? Так просто? І не треба підписуватися кров'ю? — запитав Дезінфікатор.

«Будуть гроші! — подумав. — А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив — прошу! Мати зачинила — тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй — як на сповіді.

— Я направлю вас до невропатолога, — сказала літньому чоловікові з сумними очима. — Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

— Я те заспокійливе щодня… Чашками…

— Це ви дарма! — насторожилася. — Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

— Жінка…

— Тобто?

Чоловік усміхнувся.

— Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

— Не бачу зв'язку.

— Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому — чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені — чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг — чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

— Чекайте, чекайте… — захвилювалася Ліда. — Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров'я.

— Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

— Та чому ж? — не могла второпати.

— Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

— А так я вип'ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

— Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

— Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

— Господи! Який жах… Як несправедливо! — До старого потяглася. Руки торкнулася. — Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас» гака можливість?

— Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…

  29