Особенно,... 
57 
Рая однією рукою притримувала Ясю, другою притискала до грудей шкіряний футляр із золотою любов'ю. Мучилася: навіщо послухалася красивої пані й не взяла з собою старі «мартінси»?! Хоч і з секонду, та все ж фірма. Може, тоді красивий син пані не звернув би уваги на її спортивки, розтягнуту футболку, джинсову курточку зі шкіряним комірцем і джинсові черевики на гумовій підошві. «Хоч би ім'я її вивчити, бо мамка її і Ризоттою, і Ризеттою обзивала, а вона Іветта…. Іветта Андріївна».
Іветта сиділа на передньому сидінні, поряд із водієм, усе поглядала на годинник і час від часу напружено говорила:
— Чи не можна швидше, молодий чоловіче?
«Чемна така, — подумала Рая. — Мамка би вже сто разів виматюкалася. Куди це вона так поспішає?»
— До залізничного вокзалу, — наказала Іветта, коли мікроавтобус проїхав повз монумент Батьківщини-матері.
— Ого, яка тітка! — закричав Андрійко. — І сто вогнів на неї світять!
— У неї шабля замала, — розсудливо сказав Едька.
— А де санаторій? — спитав Миколка. — Я сцяти хочу.
Водій похмуро всміхнувся, скоса глянув на Іветту:
— Зупинити? На заправці є туалет.
— Ні, — відповіла Іветта. — Ми й так запізнюємося…
Рая завмерла. Обережно торкнулася адвокатового плеча:
— Перепрошую… А малі хіба зараз від'їжджають? Не завтра?
— Поїзд на Ужгород за сорок хвилин, — позіхнув Поспєлов, здригнувся, проганяючи сон. — Усе нормально. Встигаємо.
Ох і закрутилося! Рая бігла пероном, несла на руках малу Ясю, хлопців підганяв адвокат, бо все зупинялися, тицяли пальцями на всі боки, водій тяг сумки й рюкзаки. Іветта йшла останньою, уважно спостерігала за галасливою кампанією.
— Восьмий вагон, Федоре Олександровичу! Ну куди ви?! — тільки й мовила суворо, коли адвокат оминув потрібний вагон і побіг далі.
— Ваші квитки?! Скільки дітей? Хто дорослий із дітьми їде? Ви? Швидше! Відправляємося! — провідниця їм.
Один за одним — скік, скік, скік. Рюкзаки, сумки. Поспєлов важко… Іветта стояла обіч, нервово спостерігала за метушнею. «Тільки б ніхто не згадав про прощання», — думала напружена Ще мить і…
— Прощаємося! Проводжаючі, ви мене чуєте? — загорлала провідниця у вагон. — Прощаємося і виходимо!
Рая зблідла, ковтнула сльозу, озирнулася на красиву пані.
— А можна я?..
Поїзд здригнувся, з-під коліс — як із чайника. Вагони ляснули. По-о-оїхали!
Пасажири відсовували занавіски, махали у легковажно відчинені вікна. Біля одного вікна раптом засовалися — голови назад, до купе. Крізь темні постаті дорослих людей Рая побачила перелякане обличчя Едьки. Дерся до вікна, штовхав пасажирів ліктями. Дошкрібся.
— Раю! — закричав відчайдушно. — Колька всцявся! Яська реве. Забери нас. Ми зараз зіскочимо. Раю!
Рая стисла кулачки, побігла за вагоном.
— Гей… Та ти що?! Не стрибай! Я зараз… Едьку!
Грюк! Провідниця уже на ходу зачинила двері вагона. Вікно з Едькою, здавалося, окремо від потяга застрибало, заспішило в ніч і за мить зникло. Рая зупинилася посеред перону й заплакала.
— … У дев'ять років мені теж уперше в житті довелося самостійно, без дорослих, їхати поїздом через половину Радянського Союзу. З Казахстану до України, — почула тихий голос красивої пані. — Я кричала дужче за Едика, бо на пероні стояла сестра, яка замінила мені матір, а в Києві чекала материна сестра, яку я ніколи не бачила… Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного. І зробили все, щоби я стала щасливою. Може, на спомин про них я так хочу, щоб і ви стали щасливими. Завтра, Раєчко, ми з тобою зателефонуємо Федору Олександровичу. Він розкаже нам, як діточки доїхали, як розмістилися, які забавки їм підготували. І не сумнівайся: завтра їм буде весело. Ти мені віриш?
— Так… — ледь чутно.
Іветта обережно обійняла дівчинку за плечі, додала оптимізму.
— Час швидко мчить, скоро повернуться…
— Я зможу їх провідати?…Коли повернуться.
— Безумовно, — упевнено збрехала Іветта. «Треба-таки спалити те кубло», — подумала. Запитала турботливо: — Втомилася?
— Та так… — прошепотіло дівча.
— Втомилася, бачу. Їдьмо, Раєчко. У нас ще багато справ…
— А ми… Ви., хіба не додому? — запитала спантеличено. — Ніч надворі.
Іветта перестала б себе поважати, якби дозволила дівчині отак, просто з Нінушиного кубла, переступити поріг її дому. Ні! Спочатку делікатна прихована санітарна обробка. А що, коли в Раї, як мінімум, воші? Не плескатися ж їй у тій самій ванні, де згодом купатиметься Платон?
57 
