61 
Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.
— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!
— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від'їхав на безпечну відстань.
А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев'ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір'ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір'ї, а де подвір'я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.
Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п'яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.
Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.
Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»
За спиною двері під'їзду — грюк!
Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.
— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.
Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.
Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!
Іветта принюхалася. Брова — дугою.
— Що це за запах, Ангеліночко?
— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п'ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?
Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.
— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.
— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.
— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб'ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.
— А де Платон? — спитала Іветта.
— Спить.
Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.
— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?
— Та хай… — перелякалося дівча.
— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.
Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:
— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.
— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.
— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…
Кругла, як гарбуз, рум'яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:
— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?
— Дякую…
— Що «дякую»?
61 
