65 
— Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, — наказала.
— А якщо Платосик раніше прокинеться? — нянька дивно супилася, відводила очі.
— Даси цю рожеву пігулку, — Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім'ї», — подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.
— Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона — все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.
— А як він сам до її кімнати піде?
Іветта завмерла, примружилася.
«Говори!» — прочитала у її очах нянька.
А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І мала та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше із нею, бо на вигляд — дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?
— А що казати? — пробурмотіла. — Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає — чи не з'явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені — під ноги йому кидатися чи брехати?
Іветта задумалася, повернула пігулку на тарілочку.
— Буду вдома на одинадцяту ранку… — запевнила.
А Бог не чув! Тільки з'явилася в клініці, посипалося: хворого з четвертої лихоманить, прооперованому з третьої кров для переливання не підходить, фізрозчин скінчився, чергова медсестра захворіла, аптека не поповнена…
— А де лікарі? Хто чергує? — Іветта швидко йшла коридором, на ходу знімала шубку.
Лікарі? Але ж Новий рік! Сьогодні й першого — тільки молодий Сашко Андрухів чергує. Зрозуміло! Зникла в кабінеті. На «раз-два-три» — знову в коридорі: руки вимиті, білий халат, білі туфлі на гумовій підошві, стетофонендоскоп, історії хвороб, картки призначень. Спочатку в четверту. Яка температура? Що робили і де, врешті, черговий лікар?!
На другу дня в клініці вже метушилися і черговий лікар, і медсестра, що її викликала Іветта замість хворої колеги, і фізрозчин привезли, і аптеку поповнили, і з лихоманкою хворого з четвертої впоралися, і кров знайшлася… Шкода, що замало. Іветта глянула на пластикові контейнери.
— Четверта негативна? Збережіть. Зробимо пряме переливання…
За двадцять хвилин Іветта Андріївна Вербицька лежала на кушетці поруч із блідим небритим чоловіком.
— Тепер ви мені сестра… за кров'ю… — прошепотів хворий.
— А ви мій далеко не перший брат, — спокійно відказала Іветта.
О пів на четверту дня скінчилися проблеми клініки й сили Іветти Андріївни Вербицької. Замість крові у венах лилася Божа благодать до памороків, змушувала всміхатися, тому Іветта подумала, що варто віддати трохи власної крові для того, щоб відчути щось більше, ніж професійна гордість за ще одне врятоване життя. Вона напівлежала на дивані у власному кабінеті, медсестра Рита дбайливо вкрила її справжнім гуцульським ліжником, — хтось із хворих привіз його з собою, а коли виписали, то забув, і ліжник перекочував до ординаторської. На столику парував міцний чай, у склянці чорнів «кагор». Шоколад, апельсини, червона ікра… Іветта знала: треба поїсти, та благосна радість не полишала. «Який неймовірний, обнадійливий спокій, — тихо перешіптувалися думки. — Хіба не свято? Хіба є в житті щось важливе, крім… Платона?!»
Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», — констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.
— Добрий день, — прошепотіла. — Справді, добрий.
Провела долонею по ще теплій шкірі дивана — здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах — кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день — коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап'ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» — цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.
65 
