33 
— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.
— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.
— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…
— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.
— Чому?
— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…
— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.
Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:
— Та що ж це?!
Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.
— А ти хто такий? — всміхнулася.
— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.
Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.
Маруся розплющила очі та сіла на матраці.
— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.
Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.
— Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.
Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.
— Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»
— Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.
Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.
— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.
— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:
— Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш!
— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.
— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»
— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся.
— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!
Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:
— А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.
— Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.
Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.
— То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?
— Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.
Нема.
— А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!
33 
