34 
І пішла сама.
— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.
Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.
— А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.
— Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.
Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.
— Слаба? Давай по лікаря збігаю.
— Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.
— А чого треба?
— Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.
Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.
Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?
— Та ні! — заплакала. — Серце розривається.
— Чого це? — зовсім заплутався.
— Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.
— Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже.
— Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке…
— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.
Тетянка йому в очі заглядає.
— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.
Підвівся важко. Рукою махнув.
— Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.
— Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.
Скривився, наче зуби ниють.
— А їсти с?
Підхопилася, до чоловіка йде.
— А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.
— А їсти…
— Ну, скажи… Любиш?
Дружині в очі глянув, окуляри поправив.
— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.
І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.
Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:
— А їсти.
Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.
— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.
Завмер, почервонів.
— Давай сюди!
Тетянка аж присіла.
— Та нащо?
За руку вхопив, стис, аж посиніла.
— Кажу, віддай!
Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.
— Та подавися!
Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.
— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…
Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!
— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!
— Не з'їв.
— А де?
— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.
Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.
— А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік.
— Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали.
— А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала…
34 
