Особенно,... 
150 
— Бідолашний Білл! — зітхнув Сем. — Де ж він зараз? Аби його хоч вовки не вхопили!
Ліворуч від арки ввижалися напівпрочинені кам’яні двері; вони легко піддалися навіть слабкому поштовху, а за ними лежало просторе приміщення, вирубане в скелі.
— Цитьте! Цитьте! — вигукнув Гандальф, коли Пін і Меррі гайнули туди, задоволені, що можна буде відпочити в чотирьох стінах, а не у відкритому проході. — Тихіше! Не лізьте у воду, не спитавши броду. Першим увійду я!
Він обачно ступив усередину, інші потяглися вслід.
— Ну ж бо, подивіться! — одразу сказав маг, вказуючи патерицею на підлогу.
Там зяяла кругла діра колодязя, а навколо валялися уламки каміння. Іржаві, розбиті ланцюги звисали в чорну безодню.
— Ось, звалився б сюди, тільки б і встиг порахувати, чи далеко до дна, — сказав Арагорн до Меррі. — Хто ж лізе вперед, маючи проводиря?
— Схоже, тут мешкала варта, що охороняла ті три проходи, — здогадався Гімлі. — Ця діра — напевне колодязь. У нього була кам’яна кришка, але вона розбита. Будьмо ж усі обережнішими в темряві!
Піна щось так і тягло до колодязя. Поки мандрівники розгортали ковдри і стелили постелі під стіною, якнайдалі від діри, він підкрався до неї й зазирнув. Прохолодне повітря з невідомих глибин дихнуло йому в обличчя. Підкоряючись раптовій примсі, Лій намацав уламок каменя й жбурнув. Проминуло кілька митей, і нарешті десь далеко, у пустоті печери почулося: «бульк!» — і тут же звук, посилений і підхоплений стінками колодязя, гулко рознісся по підземеллю.
— Що це? — стрепенувся Гандадьф.
Пін зізнався у своїй витівці, і маг заспокоївся, але сильно розсердився, і Пін бачив, як блиснули його очі.
— Дурень Тук! — пробурмотів він. — Ми в небезпечному проході, не на гобітанській прогулянці! Наступного разу краще одразу кидайся сам, менше буде клопоту. А тепер посидь тихо!
Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долинуло слабке постукування: тап–тон, тап–тон — і тиша; відлуння замовкло, і знову: тап–тон, тон–тон, тап–тап, тон. Це неприємно нагадало якісь сигнали, але невдовзі звуки завмерли і більше не повторювалися.
— Присягаюся, це стукав молот! — сказав Гімні.
— Так, — відгукнувся Гандальф, — і мені це дуже не подобається. — Може, дурний жарт Піна тут і ні до чого — але якщо він потурбував тих, кому б краще було дати спокій… Благаю, не роби більше нічого подібного! Хочеться все ж таки спокійно відпочити. У нагороду за молодецтво тобі, Піне, вартувати першому, — додав, маг і загорнувся в ковдру.
Пін, дуже нещасний, сидів біля входу в смоляній темряві. Весь час він озирався: чи хтось не виліз із колодязя. Йому дуже хотілося прикрити діру, хоча б ковдрою, але він боявся тепер наближатися до неї, боявся навіть ворухнутися, хоча Гандальф, здається, заснув.
Насправді маг не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він глибоко поринув у роздуми, намагаючись воскресити в пам’яті всі подробиці своєї першої подорожі до Морії та вирішити, куди йти далі. Хибний поворот міг усе погубити.
Через годину він підвівся й, підійшовши до Піна, тихо сказав:
— Притулись у куточку та поспи, малий. Ти, мабуть, хочеш спати, а в мене сну в оці немає. То давай вже я за тебе повартую.
Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:
— Я знаю, чому мені так погано. Необхідно викурити люльку! Я не нюхав тютюну із самого ранку перед снігопадом…
Останнє, що розгледів Пін, засинаючи, була темна постать старого мага, що згорбилася на підлозі, із жевріючою тріскою у вузлуватих руках. Вогонь на мить освітив його гострий ніс, і потягло тютюновим димом.
Гандальф розбудив їх через шість годин. Весь цей час, нікого не турбуючи, він вартував сам.
— І за ці години я прийняв рішення, — повідомив він. — Мені не подобається вигляд середнього проходу, не подобається запах лівого — якщо лише я в чомусь розбираюся, там унизу повітря затхле. Підемо правим коридором. Нам час підніматися.
Вісім годин, не враховуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед у темряві. Нічого не траплялося, нічого не було ввдно й чути, крім слабкого вогника, що стрибав, наче світлячок, попереду загону, на патериці мага. Обраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки можна було судити, він вигинався великою дугою, і чим вище, тим ширшим та просторішим він ставав. Ніяких бічних ходів, у рівній підлозі — ані вирви, ані тріщини. Вочевидь, у давні часи ця дорога вважалася важливою, і нею можна було йти швидше, ніж напередодні.
150 
