ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Щедрый любовник

Треть осилила и бросила из-за ненормального поведения г.героя. Отвратительное, самодовольное и властное . Неприятно... >>>>>




  119  

Підбігли два підлітки, яких Меррі годину тому посилав на розвідку до Гобітона:

— Йдуть! Голів двадцять, а то й більше. Двоє завернули ланами на захід.

— Напевно, до Роздоріжжя, — припустив Вовнер, — за підкріпленням. Ну, туди та назад їм ще відмахати миль по п’ятнадцять треба. Поки що можемо не турбуватися.

Меррі поспішив приступити до підготовки. Том Вовнер очистив дорогу, відіславши по домівках усіх, хто не мав зброї. Чекати довелося недовго. Незабаром почулися різкі голоси і тупотіння важких чобіт. Підійшовши до завалу на околиці, люди вибухнули сміхом: їм не вірилося, що в цьому тихому краю могли знайтися сміливці, готові чинити опір двом десяткам людей–здоровил!

Гобіти відкрили прохід у завалі і вишикувалися обабіч дороги.

— Дякуємо! — глумливо закричали бандити. — А тепер марш звідси, під перини, якщо не хочете отримати прочухана!

Тупочучи по вулицях Заріччя, вони репетували:

— Гаси лампи! Усі по домах! У разі непокори п’ятдесят голів заберемо на рік у Підвали! По домах! У начальства уривається терпець!

Ніхто не звертав на ці крики уваги. Гобіти дочекалися, поки загін пройде, вишикувалися по чотири в ряд і покрокували слідом.

Біля багаття на площі бандити застали одного Тома Вовнера — він грів руки над вогнем.

— Ти хто такий? Що тут робиш? — напустився на нього ватажок банди.

Вовнер не поспішаючи озирнувся:

— Саме це я хотів би довідатися у вас. Ця земля не ваша, і ніхто вас сюди не звав!

— Ого! — здивувався ватажок. — Ану, хлопці, візьміть його! До Підвалів! А по дорозі провчимо його, щоб не брикався!

Двоє бандитів підбігли до Тома, але відразу ж застигли, мов укопані: виявилося, що старий фермер на площі не один. У сутінку, по краю кола, куди досягало світло багаття, стояли гобіти, що тихо прокралися слідом за бандитами під прикриттям темряви. Їх було близько двохсот, і усі озброєні.

У коло світла увійшов Меррі:

— Ми вже зустрічалися сьогодні, і я вас, здається, застерігав? Застерігаю вдруге: ви добре освітлені, і наші лучники вже прицілилися. Якщо посмієте торкнути цього старого чи когось з інших гобітів, вони спустять стріли. Кидайте зброю!

Ватажок озирнувся — виходу з пастки не було. Однак, маючи при собі два десятки шибеників і погано знаючи гобітів, він не злякався. Йому здавалося, що пробитися через оточення буде легко.

— Бийте їх, хлопці! — верескнув він. — Бийте, не жалійте! — І з довгим ножем в одній руці і палицею в другій він кинувся на прорив.

Меррі заступив йому шлях — бандит люто замахнувся палицею — і впав, пробитий відразу чотирма стрілами.

Інші бандити відразу все зрозуміли й здалися. Їх роззброїли, зв’язали і замкнули в казармі, яку вони для себе ж і побудували. До дверей поставили варту. Убитого ватажка закопали віддалік від дороги.

— Непогано вийшло, га? — радів Вовнер. — Впоралися! Я ж казав, треба тільки підштовхнути… Ви вчасно повернулися, пане Меррі!

— Ну, це ще тільки початок, — сказав Меррі. — Якщо ти вірно підрахував, ми знешкодили усього десяту частину зграї. Але продовження доведеться відкласти, бо вже. темно. А вранці відвідаємо правителя.

— Чому не відразу? — запитав Сем. — Восьма година, дитячий час! А мені кортить побачити старого. Дядечку Вовнер, чи ви щось чули про нього?

— Чув… Поганого мало, але й хорошого нічого. Навколо Торби усе перерили, і старий сильно хвилювався. Люди Губернатора спочатку, крім паління та крадіжок, ще справою займалися, збудували кілька халуп. От старого туди і переселили. Це за милю звідси, він відвідує мене при нагоді. З харчами в нього, здається, краще, ніж в інших бідолах. Зрозуміло, він проти нових порядків! Я б запросив його пожити в нас, але це забороняють…

— Спасибі, дядечку, повік не забуду! — схвилювався Сем. — Неодмінно поїду до старого. Цей самий Губернатор і Шаркун, чи як там його, таку капость вночі можуть зробити!

— Хочеш — їдь, — сказав Вовнер, — тільки візьми із собою кого–небудь. Везіть старого до мене на ферму, до Гобітону не наближайтеся. Джоллі тобі покаже дорогу.

Сем вирушив не зволікаючи. Меррі розіслав розвідку по окрузі, розставив пости й застави і поїхав разом із Фродо до Вовнерів. Допізна просиділи вони з домочадцями Вовнера в теплій кухні, хазяїни ввічливо розпитували гостей, але слухали упіввуха — їх занадто поглинули події в Гобітанії.

— Усе почалося з Тіпуна, тобто з Лотто, — говорив Вовнер. — І почалося майже відразу після вашого від’їзду. Цей Тіпун що надумав: усе загарбати й усіх підкорити! Він, виявляється, давно вже накопичував усяке добро — тільки до добра воно його не довело… Скуповував, бачте, направо і наліво, звідкіля і гроші бралися! І броварні, і заїзди, і ферми, і тютюнові лани… У Піскомана млин відкупив, ще перед тим, як оселився в Торбі–на–Кручі. Ну, відомо, йому чимала спадщина від батька дісталася в Південній чверті. Ще пару років тому подейкували, начебто найкращий листовий тютюн він продає за кордон; а наприкінці минулого року він і готовий тютюн вивозити почав, цілими обозами. У нас курива забракло, а тут ще й зима настала. Народ загаласував, але він якось зумів усіх утихомирити. Возіями в нього люди служили, усі справжні лиходії, він одних з товаром на південь відправив, а інші тут оселились. Далі ми й незчулися, аж гульк! — як їх усюди повно стало. Заходилися вони валити ліс, копати, будувати собі будинки, одне слово, розперезалися. Спершу Тіпун збиток відшкодовував, та де там! Незабаром вони просто стали хапати все, що вподобають. Тоді народ заремствував, щоправда, не дуже голосно. Старий бургомістр, Уїлл, вирядився протестувати, але по дорозі здоровили його схопили, потягли в Підвали, там він, бідолашний, і досі сидить. Це, мабуть, десь після Нового року, а як не стало бургомістра, Тіпун оголосив себе Верховним шерифом і став усім заправляти. А хто насмілювався грубіянити, як вони це називають, на того чекала доля Уїлла. І з кожним днем дедалі гірше! Люлькового тютюну не залишилося ні в кого, крім людей Губернатора, те ж саме і з пивом: люди п’ють, а гобіти ні — мовляв, Губернатор пивного духу не терпить. Взагалі усього ставало менше, тільки розпоряджень більше, щоб ніхто не смів ховати своє добро, коли бандити шастають з хати в хату, начебто для «справедливого поділу», а насправді все гребли собі, а гобітам — самі недоїдки в казармах, усяка зіпсована гидота. Погано було! Але як з’явився Шаркі, отут зовсім стало непереливки…

  119