62 
- Кислотна шипучка, - сказав Гаррі. Гаргуйль відскочив; стіна за його спиною розсунулася, відкриваючи рухомі спіральні сходи. Гаррі став на них, мов на ескалатор, і сходи м'якими колами понесли його вгору, до оздоблених мідним кільцем дверей Дамблдорового кабінету.
Гаррі постукав.
- Заходь, - запросив Дамблдор.
- Добрий вечір, пане директоре, - привітався Гаррі, заходячи в кабінет.
- Ага. добрий вечір. Гаррі. Сідай, -усміхнувся Дамблдор. - Ну як, задоволений першим тижнем у школі?
- Так, дякую, - погодився Гаррі.
- Ти, мабуть, був досить активний, ось уже й покарання встиг заробити!
- Е-е… - недорікувато почав Гаррі, але Дамблдор і не думав його сварити.
- Я домовився з професором Снейпом. що ти відбудеш покарання не цієї, а наступної суботи.
- Добре, - не заперечував Гаррі. Його хвилювало не Снейпове покарання, а щось значно важливіше, і він нишком оглядав кабінет - чи не підкаже йому якась деталь, що ж саме задумав робити сьогодні Дамблдор. Округлий кабінет був такий самий, як і завжди: делікатні срібні прилади стояли на столиках з тонкими ніжками, пихкаючи клубочками диму й сюркочучи; портрети колишніх директорів та директорок куняли у рамах; а розкішний Дамблдорів фенікс Фоукс з цікавістю поглядав на Гаррі зі свого сідала за дверима. Не видно було навіть, щоб Дамблдор розчистив місце для вправляння у двобоях.
- Отже, Гаррі, - сказав Дамблдор діловим тоном. - Тебе, безперечно, цікавить, що я тобі приготував на ці- як би це краще сказати… уроки?
- Так, пане директоре.
- Ну. якщо тобі вже відомо, що саме спонукало Лорда Волдеморта до спроби тебе вбити п'ятнадцять років тому, то я вирішив, що настав час поділитися з тобою деякою інформацією.
Запала мовчанка.
- Наприкінці минулого семестру ви обіцяли, що все мені розкажете, - нагадав Гаррі. Йому було важко позбутися звинувачувальних ноток у голосі. - Пане директоре. -додав він. - Я так і зробив, - мирно підтвердив Дамблдор.
Я розповів тобі все, що знав. Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драговину пам'яті в гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі. я можу помилятися не менш безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру. -Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? - запитав Гаррі.
- Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я… ти вже мені вибач… дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся, відповідно, серйозніших.
- Пане директоре, - невпевнено почав Гаррі, - а те, що ви мені збираєтесь розповісти, якось пов'язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені… вижити?
- Це має безпосередній зв'язок з пророцтвом, - сказав Дамблдор так просто, ніби Гаррі розпитував його про погоду на завтра, - і я маю надію, що це тобі допоможе вижити.
Дамблдор звівся на ноги й обійшов письмовий стіл повз Гаррі, який схвильовано крутнувся на місці, щоб бачити, як директор нахилився над шафкою біля дверей. Коли Дамблдор випростався, він тримав у руках уже знайому мілку кам'яну чашу з вирізьбленими на обідку дивними символами. Директор поставив сито спогадів на стіл перед Гаррі.
- Ти щось зажурився.
І справді, Гаррі поглядав на сито спогадів з певним острахом. Його попередній досвід спілкування з цим чудернацьким пристроєм, що зберігав і відтворював думки та спогади, був хоч і дуже повчальний, однак залишив і неприємний осад. Минулого разу, коли він занурився у вміст сита, то побачив там багато для себе небажаного. Дамблдор усміхався.
- Цього разу ти поринеш у сито спогадів разом зі мною… і, що для тебе взагалі незвично, матимеш на це дозвіл. -А куди ми вирушимо, пане директоре?
- У подорож по стежці спогадів Боба Оґдена, - відповів Дамблдор, виймаючи з кишені кришталеву пляшечку, в якій вирувала срібляста речовина.
- А хто такий Боб Оґден?
- Він працював у відділі дотримання магічних законів, - пояснив Дамблдор. - Недавно помер, але перед смертю я встиг його знайти й переконати, щоб він довірив мені оці свої спогади. Ми зараз повторимо разом з ним один візит, що він його здійснив при виконанні службових обов'язків. Гаррі. встань, будь ласка…
Дамблдорові важко були витягти корок з кришталевої пляшечки, бо ушкоджена рука не згиналася й боліла.
- Може… може я, пане директоре? -Та не треба, Гаррі…
Дамблдор націлився на пляшечку чарівною паличкою - і корок вилетів.
- Пане директоре… а як ви поранили руку? - Гаррі дивився на почорнілі пальці з відразою і водночас зі співчуттям.
62 
