Особенно,... 
41 
— Гаррі, дорогенький, усі такі голодні, ми не хотіли почи нати без тебе… може, подавати вже вечерю?
Усі якось квапливо повечеряли, поспіхом заспівали «Мно—гая літа», швидко проковтнули торт — і свято закінчилось. Геґрід, якого запросили на завтрашнє весілля, але який ніяк не вмістився б у вже й так переповненому "Барлозі", пішов розбивати собі намет на сусідньому полі.
— Зустрінемось нагорі, — прошепотів Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі прибирати в саду. — Як усі полягають спати.
У кімнатці на горищі Рон розглядав світлогасник, а Гаррі наповнив Геґрідів гаманець із кротячої шкурки, але не грішми, а найціннішими для нього речами, хоч деякі з них, мабуть, не варті були нічого: Картою Мародера, уламком Сіріусового зачарованого дзеркальця та медальйоном Р.А.Б. Він міцно затяг шнурок і повісив капшучок на шию, а тоді сидів собі, тримаючи старого снича й дивлячись, як той кволо тріпоче крильцями. Нарешті в двері постукала Гермі—она і навшпиньки зайшла.
— Глушилято, — прошепотіла вона, махнувши чарівною паличкою в бік сходів.
— Ти ж не схвалювала це закляття? — здивувався Рон.
— Часи міняються, — відповіла Герміона. — Ану, проде монструй нам світлогасник.
Рон одразу послухався. Тримаючи його перед собою, клацнув. Єдина їхня лампа негайно згасла.
— Річ у тім, — прошепотіла Герміона в темряві, — що того самого ефекту можна досягти перуанським порошком "Роз чинної темряви".
Почулося легеньке клацання, кулька світла з лампи полетіла на стелю й знову всіх освітила.
— Усе одно він класний, — наче виправдовуючись, сказав Рон. —А ще кажуть, Дамблдор сам його винайшов!
— Я знаю, та навряд чи він вписав тебе в заповіт тільки для того, щоб ти вимикав нам світло!
— Думаєш, він знав, що міністерство конфіскує його заповіт і дослідить усе, що він нам заповів? — поцікавився Гаррі.
— Безперечно, — сказала Герміона. — Він не міг написати в заповіті, чому дарує нам ці речі, та все одно незрозуміло…
— …чому він нічого не натякнув, як ще був живий? — договорив за неї Рон.
— Саме так, — погодилася Герміона, гортаючи "Казки барда Бідла". — Якщо ці речі такі важливі, що варто їх передавати прямо під носом у міністерства, то він мав би нам якось пояснити… хіба що вважав, що це й так очевидно.
— І помилився, га? — знизав плечима Рон. — Я завжди казав, що він ненормальний. Геніальний і все таке, але шизо—нутий. Заповів Гаррі старого снича… якого біса він це зробив?
— Поняття не маю, — сказала Герміона. — Коли Скрімджер примусив тебе, Гаррі, його взяти, я була переконана, що має щось статися!
— Ну, так, — погодився Гаррі. Пульс у нього прискорився, коли він підняв пальцями снича. — Я ж не збирався перенапружуватися на очах у Скрімджера.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Герміона.
— Як я зловив снича у своєму найпершому квідичному матчі? — нагадав їй Гаррі. —Ти що, забула?
Герміона була спантеличена. Зате Рон почав хапати ротом повітря й несамовито показувати то на Гаррі, то на снича, поки до нього не повернувся дар мови.
— Це ж той, що ти його ледь не ковтнув!
— Точно, —підтвердив Гаррі, й серце його калатало, коли він притис губи до снича.
Той не відкрився. Розчарування й крах надій закипіли всередині й Гаррі опустив золотистий м'ячик. Але Герміона раптом скрикнула:
— Напис! На ньому щось написано, дивіться!
Від подиву й хвилювання Гаррі трохи не випустив снича з рук. Герміона не помилялася. На гладенькій золотистій поверхні, там, де кілька секунд тому нічого не було, з'явилися три слова, виведені навскоси тоненькими буквами. Гаррі впізнав Дамбддорів почерк.
"Я відкриваюся наприкінці".
Ледве він прочитав, як слова знову зникли.
— "Я відкриваюся наприкінці…" Що б це означало? Герміона й Рон, нічого не розуміючи, похитали головами.
— Я відкриваюся наприкінці… наприкінці… відкриваюся наприкінці…
Та скільки б і з якими інтонаціями вони не повторювали ці слова, їхній зміст розгадати не вдавалося.
— А меч, —сказав урешті—решт Рон, коли вони вже кинули спроби розтлумачити напис на сничі. — Чому він хотів, щоб Гаррі успадкував меча?
— І чому нічого мені не сказав? — неголосно промовив
Гаррі— — Меч був там, висів торік на стіні в його кабінеті під час усіх наших розмов! Якщо він хотів мені його передати, то чому не передав ще тоді?
Враження було таке, ніби він сидить на іспиті з питанням, на яке має знати відповідь, але загальмований мозок нічого не підказує. Може, він торік чогось не вловив під час довгих розмов з Дамблдором? Може, він мав знати, що це все означає? Може, Дамбддор сподівався, що він усе збагне?
41 
