Особенно,... 
55 
— З ними все нормально, все нормально! — прошепотіла вона, а Рон ледь помітно всміхнувся і обняв її.
— Гаррі, — сказав він з—над Герміониного плеча, — я…
— Нічого—нічого, — сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. — Це ж твоя родина, ясно, що ти переживаєш. Я б теж переживав. — Він подумав про Джіні. — Та я й переживаю.
Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в "Барлозі". Він ледве—ледве розчув Герміонині слова:
— Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки — я їх прихопила — і переночуємо всі разом?
Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.
— Яв туалет, — промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не бігти.
Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого здорованя—смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.
— Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу навряд чи вибачить… Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко, дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення… скоріше, якщо не хочеш сам зазнати мого гніву!
У камін полетіло поліно. Полум'я здійнялося вгору, освітивши на мить охоплене жахом бліде загострене лице. Відчуваючи, ніби виринає з глибокої води, Гаррі кілька разів глибоко вдихнув і розплющив очі.
Він лежав розпластаний на холодній чорній мармуровій підлозі, тдеред самісіньким його носом стирчав хвіст однієї з тих сріблястихзмійок, що підтримували ванну. Гаррі сів. Виснажене й перелякане Мелфоєве обличчя й досі тремтіло перед його очима. Гаррі ледь не знудило від побаченого, від того, що Волдеморт примушував робити Драко.
Хтось різко затарабанив у двері, й Гаррі аж підскочив, почувши дзвінкий Герміонин голос.
— Гаррі, тобі потрібна твоя зубна щітка? Я принесла.
— Ага, чудово, дякую, — спробував він відповісти якомога буденніше, а тоді встав, щоб відчинити двері.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Крічерова оповідь
Рано— вранці Гаррі прокинувся у спальному мішку на підлозі вітальні. У просвіті між важкими портьєрами виднілося небо —холодного ультрамаринового кольору, що нагадувало водянисте чорнило. Щойно починало світати, скрізь лежала тиша, яку порушувало тільки глибоке, повільне дихання Рона та Герміони. Гаррі глянув на темні тіні, що простелилися від них на підлозі. Рон учора в пориві галантності наполіг, щоб Герміона спала на подушках від канапи, тому контури її тіла трохи вивищувалися над його силуетом, її напівзігнута рука лежала на підлозі, а пальці ледь не торкалися Ронових. Гаррі подумав, що вони, мабуть, позасинали, тримаючись за руки. Від цієї думки йому стало на диво самотньо.
Він подивився на темну стелю й засновану павутинням люстру. Не минуло й доби, як він стояв на сонці біля входу у весільне шатро, чекаючи появи весільних гостей. Здавалося, це все було в іншому житті. Що буде далі? Він лежав на підлозі й думав про горокракси, про страшне й складне завдання, яке лишив для нього Дамблдор… Дамблдор…
Горе, що гнітило його з дня Дамблдорової загибелі, тепер відчувалось інакше. Звинувачення, які він почув на весіллі від Мюріель, угніздилися в голові, неначе хвороботворні віруси, вони заражали спогади про чарівника, якого він боготворив. Невже Дамблдор міг таке допустити? Невже він був, як Дадлі, що радів, коли когось зневажали й мучили — головне, щоб не його самого. Невже він відвернувся від рідної сестри, яку тримали фактично в ув'язненні?
Гаррі думав про Ґодрикову Долину, про могили, Дамблдо—ром ніколи не згадувані, про таємничі предмети, які їм заповів Дамблдор без жодного пояснення, і відчув, як темрява набрякає його обуренням. Чому Дамблдор нічого йому не сказав? Чому не пояснив? Може, Гаррі взагалі був йому ні до чого? Чи, може, Гаррі був для нього просто знаряддям, яке треба відшліфувати й нагострити, не удостоюючи зайвою увагою й довір'ям?
Гіркі думки, що обсіли Гаррі, не давали змоги полежати ще. Відчайдушно прагнучи якоїсь дії, щоб трохи забутися, він вислизнув зі спального мішка, взяв чарівну паличку й навшпиньки вийшов з кімнати. На сходовому майданчику прошепотів: — "Лумос", — і почав підніматися по сходах, освітлюючи паличкою дорогу.
55 
