82 
— Так, останнім часом залило багато кабінетів, — сказав містер Візлі. —А ти пробував "метеокляття реканто"? Блечлі воно допомогло.
— "Метеокляттяреканто"? — прошепотів Рон. — Ні, не пробував. Дякую, тат… тобто дякую, Артуре.
Двері ліфта відчинилися. Стара відьма з мурашником на голові вийшла, а за нею вибіг і Рон. Гаррі хотів було вибігти теж, але дорогу йому заступив Персі Візлі, що заходив у ліфт, не відриваючи очей від якихось паперів.
Тільки коли двері брязкнули й зачинилися, Персі побачив, що їде в одному ліфті з батьком. Він став червоний як буряк, і вискочив, щойно ліфт зупинився. Гаррі вдруге хотів було вийти, але тепер шлях йому перегородила рука містера Візлі.
— Хвилиночку, Ранкорне. Двері зачинилися, і поки ліфт відклацував ще один поверх, містер Візлі сказав:
— Я чув, ти видав інформацію про Дерка Кресвела.
У Гаррі склалося враження, що містер Візлі злий через зустріч з Персі, а не через Дерка. Він вирішив, що найкраще буде клеїти з себе дурня.
— Перепрошую? — сказав він.
— Не прикидайся, Ранкорне, — люто прошипів містер Візлі. — Це ж ти винюхав, ніби він підробив дерево роду?
— Я… ну й що тут такого? — буркнув Гаррі.
— А те, що Дерк Кресвел удесятеро кращий за тебе чарівник, — тихо сказав містер Візлі. — І якщо він виживе після Азкабану, тобі доведеться відповісти не тільки за нього, а й за його дружину, дітей і друзів…
— Артуре, —урвав його Гаррі, — а ти знаєш, що за тобою
теж стежать?
— Ранкорне, це погроза? — підвищив голос містер Візлі.
— Ні, — заперечив Гаррі, — це факт! Стежать за кожним
кроком…
Двері ліфта відчинилися. Вони вже спустились у Велику залу. Містер Візлі зміряв Гаррі нищівним поглядом і вилетів з ліфта. Гаррі залишився — стояв і тремтів. Краще б він замаскувався під когось іншого, а не під Ранкорна… двері ліфта брязкнули й зачинилися.
Гаррі вийняв плащ—невидимку й накинув. Спробує сам визволити Герміону, поки Рон висушує кабінет. Коли двері відчинилися, він вийшов у освітлений смолоскипами кам'яний перехід, що дуже відрізнявся від оббитих дерев'яними панелями і встелених килимовими доріжками коридорів нагорі. Ліфт поторохкотів собі далі, а Гаррі аж здригнувся, дивлячись на чорні двері вдалині, що позначали вхід у відділ таємниць.
Він рушив, але не до тих чорних дверей, а ліворуч, до виходу, на сходи, що вели в судову залу. Скрадаючись до сходів, перебирав у голові різні варіанти своїх дій. У нього
ще були детонатори—приманки, але, можливо, найкраще просто постукати в двері судової зали, зайти, як Ранкорн, і попросити Мафальду вийти на два слова? Він, на жаль, не знав, чи Ранкорн достатньо впливова особа, щоб таке собі дозволити. Та навіть якщо це вдасться — чи встигнуть вони втекти з міністерства, поки Мафальдина тривала відсутність не викличе підозру і їх кинуться шукати…
Заглиблений у думки, він не відразу відчув незвичний холод, що огорнув його, немовби він зайшов у туман. З кожним кроком ставало дедалі холодніше. Холод заповзав йому в горло й розривав легені. А потім він відчув, як його охоплюють відчай і безнадія, як вони його наповнюють, як розширюються всередині… "Дементори", — подумав він.
А як зійшов зі сходів і завернув праворуч, то очам його відкрилася моторошна сцена. У темному проході біля судової зали аж кишіло від високих чорних постатей у каптурах, із захованими обличчями. Крім їхнього різкого дихання, ніщо не порушувало мертвої тиші. Охоплені жахом маґло—родці, приведені сюди для допитів, сиділи, скорчившись, на твердих дерев'яних лавах і тремтіли. Більшість затуляло обличчя руками, мабуть, інстинктивно захищаючись від зажерливих пащек дементорів. Дехто був з рідними, дехто сам. Дементори пропливали перед ними туди—сюди, і увесь цей холод, уся безнадія, увесь відчай цього місця накладався на Раррі, немов прокляття…
"Боротися", — звелів він сам собі, хоч прекрасно знав, що не зуміє вичаклувати тут патронуса, бо негайно себе викриє. Отож він якомога тихіше пішов далі. З кожним кроком його мозок ніби застигав, але він примушував себе думати про Герміону і про Рона, яким був такий потрібний.
Проходити повз ці високі чорні постаті було жахливо. Безокі обличчя, сховані під каптурами, поверталися йому вслід, і він був переконаний, що вони його відчували — відчували, мабуть, присутність людини, котра ще мала дещицю надії, дещицю життєздатності…
І тут, раптово й різко серед мертвої тиші двері з лівого боку коридору різко розчахнулися і з них вирвався крик.
82 
