Особенно,... 
139 
Як і Едді, Детта вважала, що все це схоже на кіно… от тільки нагадувало воно якусь кримінальну телепередачу. Дія відбувалася в аптеці. Перед Деттиними очима стояв аптекар, наляканий до смерті. І Детта дуже добре його розуміла. Просто йому в обличчя дивилося дуло револьвера. Аптекар щось белькотів, але його голос здавався далеким і спотвореним, наче долинав крізь відбивач звуку. Детта не могла сказати, що то було. Хто тримає револьвера, їй також не було видно, та й особливої потреби в цьому не було, правда? Вона й так знала, хто грабіжник.
Справжній Мерзотник, ось хто.
«Він там може бути сам на себе не схожий, там він може навіть на куций мішок лайна скидатися, може навіть бути чорним братом, але всередині точно він. А швидко він роздобув другу пушку. Закладуся на що завгодно, він їх скрізь миттю знаходить. Давай ворушися, Детто Волкер».
Вона відкрила Роландів кошель, і звідти долинув слабкий ностальгічний аромат тютюну, що колись там зберігався, але вже давно закінчився. Певним чином цей кошіль нагадував дамську сумочку, на перший погляд напхану чортзна-чим… але, придивившись ближче, можна було зрозуміти, що це похідний набір чоловіка, готового практично до будь-якої несподіванки.
Детта чомусь подумала, що Справжній Мерзотник уже давно перебуває на шляху до тієї своєї Вежі. Якщо так, то лишалося тільки чудуватися, скільки в цьому кошелі ще мотлоху, до того ж старезного.
«Ворушися, Детто Волкер».
Детта дістала потрібне і беззвучно, по-зміїному поповзла назад до візка. Добувшись до коляски, вона сперлася на одну руку й витягла мотузку з кишені, наче рибалка, що змотує волосінь. Щомиті вона кидала погляд на Едді, аби впевнитися, що він спить.
Він так не поворухнувся, поки Детта не накинула йому на шию петлю та не затягнула її туго.
5
Щось потягло його назад, і спершу Едді подумав, що він досі спить та бачить нічне жахіття про те, як його ховають живцем чи душать.
А потім відчув біль від петлі, що врізалася йому в горло, й тепло слини, яка потекла підборіддям, коли йому забракло повітря. То був не сон. Він учепився пальцями за мотузку і спробував зіп'ястися на ноги.
Але Детта своїми сильними руками смикнула його ще дужче. З глухим звуком Едді впав на спину. Обличчя почало наливатися багрянцем.
— Ану припини мені! — засичала Детта десь позаду нього. — Якщо ти вгаснеш, я тебе не вбиватиму. А не заспокоїшся — придушу!
Едді опустив руки й спробував лежати непорушно. Петля з ковзким вузлом, яку Одетта накинула йому на шию, трохи ослабла, даючи змогу втягувати тоненький пекучий струмок повітря. Сказати можна було тільки одне: так краще, ніж узагалі не дихати.
Коли панічне биття серця трохи втишилося, Едді спробував роззирнутися навколо себе. Петля миттєво затяглася тугіше.
— Не раджу. Просто сиди і втикай у вид на океан, біломазий. Це все, що ти зможеш собі дозволити.
Едді знову подивився на океан, і вузол петлі ослабився рівно настільки, аби він знову зміг потроху втягувати в себе ті жалюгідні пекучі ковтки повітря. Ліва рука нишком потяглася до пояса штанів (але Детта помітила цей рух і, хоча йому було не видно, глумливо вишкірилася). Там нічого не було. Вона забрала револьвер.
«Вона підповзла до тебе, поки ти спав, Едді. — Авжеж, то був голос стрільця. — Тепер уже нема сенсу казати, що я тебе попереджав, але… Я тебе попереджав. Ось що робить кохання — накидає тобі петлю на шию, а за спиною опиняється божевільна з двома револьверами».
«Але якби вона справді хотіла мене вбити, то вже давно б це зробила. Поки я спав».
«А як ти думаєш, Едді, що вона збирається зробити зараз? Вручити тобі путівку штибу «все включено» на двох до Діснейворлда?»
— Послухай, — сказав Едді. — Одетто…
Щойно це ім'я злетіло з його вуст, петля знову туго затяглася.
— Ану не смій мене так називати! Ще раз так мене назвеш, і все, тобі кранти, більше нікого взагалі ніяк називати не будеш. Мене звати Детта Волкер, і якщо ти хочеш й далі втягувати в себе повітря, ти, гівно вибілене, краще затям це собі!
Едді хрипів, задихався й розчепіреними пальцями хапався за петлю. Перед очима, наче квіти зла, почало великими чорними плямами розпускатися ніщо.
Нарешті удавка навколо шиї Едді знову трохи ослабла.
— Допхав, біломазий?
— Так, — спробував відповісти він, та вдалося лише прохрипіти.
139 
