122 
— Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс.
— Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.
— Від кого ж цей лист?
— Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.
— Що ви таке кажете?
— От лихо! Здається, я загубив його, — хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. — Ще добре, шо світ — це могила, що люди, а отже, й жінки, — тіні, і що кохання — це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.
— Ах, Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс — Ти вбиваєш мене!
— Нарешті, ось він! — сказав Д'Артаньян. І він витяг з кишені листа.
Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.
— Схоже, у служниці непоганий стиль, — недбало зауважив посланець.
— Дякую, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс у нестямі. — Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя!
І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі.
Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею.
— Біжи, нещасний! — вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію. — Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєчню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського.
Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розуміючи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєчню в шпинат, а блюдо зі шпинатом упустив додолу.
— Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів, — сказав Д'Артаньян, — якщо ви хочете зробити йому приємне: «Non inutile desiderium in oblatione».
— K бісу латину! Пиймо вино, мій любий Д'Артаньяне, пиймо за все найкраще, хай йому чорт, пиймо до дна! І розкажіть мені нарешті про те, що діється на білому світі.
XXVII. Дружина Атоса
Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, — сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого — втому.
— Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? — спитав Араміс — Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою.
— Ваша правда, і я більше за будь-кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса; але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б'ється завзято і не любить відступати, поки не доведе справу до кінця. Тому я й хотів би мерщій вирушити в дорогу.
— Я спробую поїхати з вами, — сказав Араміс, — хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком — он він висить на стіні, — але біль не дав мені продовжити що благочестиву справу.
— Це тому, мій любий друже, що ніколи ще ніхто не лікував вогнепальну рану батогом; але ви були хворі, а хвороба впливає на голову, так що я дарую вам вашу слабість.
— Коли ж ви їдете?
— Завтра на світанку; спробуйте добре виспатися за ніч, і, якщо зможете, завтра поїдемо разом.
— Тоді до завтра, — сказав Араміс — Бо хоч ви й залізний, але треба ж і вам відпочити.
Вранці, зайшовши в Арамісову кімнату, Д'Артаньян застав його біля вікна.
— Що ви там роздивляєтесь? — спитав юнак.
— Правду кажучи, милуюся отими трьома чудовими кіньми, яких конюхи тримають на поводу. Подорожувати на таких скакунах можуть собі дозволити тільки найбагатші вельможі.
— Любий мій Арамісе, ви теж матимете цю радість; один з коней — ваш.
— Та невже! Який саме?
— Той, який вам більше до вподоби: мені однаково.
— І розкішна попона на ньому теж моя?
— Авжеж.
— Ви смієтеся з мене, Д'Артаньяне?
— Відтоді, як ви знову заговорили по-французьки, я не сміюся.
— Ці позолочені кобури, оксамитовий чепрак, гаптоване сріблом сідло — все це моє?
— Ваше, як і он той кінь, що б'є копитом, мій, а той, що гарцює, Атосів.
122 
