127 
— Планше, — сказав Д'Артаньян, зводячи курки пістолетів, — я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битись!
— О Боже! — глухо пролунав голос Атоса. — Невже я чую голос Д'Артаньяна?
— Авжеж, — голосно відповів Д'Артаньян, — це я, мій друже.
— От і чудово! — зауважив Атос — Тепер ми покажемо цим заводіякам, як висаджувати двері.
Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, — як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл.
— Відійди, Д'Артаньяне, відійди! — гукнув Атос — Відійди, бо я зараз стрілятиму!
— Панове, — сказав Д'Артаньян, якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. — Панове, подумайте про своє становище! Стривай, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу й даремно підставляєте себе під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і мої справи. Зараз ви матимете своє вино, обіцяю вам.
— Якщо тільки воно тут залишилося, — долинув глузливий голос Атоса.
В корчмаря аж мороз поза спиною пішов.
— Чому це — якщо тільки воно тут залишилося? — прошепотів він.
— Залишилося, хай йому чорт! — сказав Д'Артаньян. — Заспокойтесь, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви.
— Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс.
— Залюбки.
І Д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет.
Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря.
— Тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, — ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте.
Англійці вклонились і пішли.
— Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, — гукнув Д'Артаньян, — і ви можете відчинити мені двері.
— Зачекайте хвилинку, — відповів Атос.
У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений.
За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч.
Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується.
— Ви поранені? — спитав Д'Артаньян.
— Ні! Просто я п'яний, як ніколи, тільки й того. Гей, хазяїне! Присягаюся Богом, мабуть, я випив не менше, ніж півтораста пляшок.
— Згляньтеся! — вигукнув корчмар. — Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.
— Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..
Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.
Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса[156]. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.
Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.
Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.
За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.
Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.
А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.
127 
