Особенно,... 
239 
З цими словами він вийшов. Я почула, як відчинилися й знову зачинилися двері, і залишилась сама, розчавлена не стільки горем, як, мушу признатися, соромом, що так і не помстилася за себе.
Він дотримав слова. Я не бачила його цілу добу. А втім, я теж дотримувала слова й нічого не їла та не пила; я таки вирішила замордувати себе голодом.
Весь день і всю ніч я молилася, бо все ще сподівалась, що Бог пробачить мені самогубство.
Наступної ночі двері знову відчинилися. Я лежала долі — сили почали зраджувати мене.
Почувши скрегіт дверей, я підвелась, спираючись на руку.
— Ну гаразд! — долинув до мене голос, який так страшно відлунював мені у вухах, що я не могла впізнати його. — Гаразд! Може, ми все-таки хоч трохи пом'якшали й погодимось купити собі свободу ціною однієї лише обіцянки мовчати? Послухайте, я людина добра, — додав він, — і, дарма що не люблю пуритан, оддаю їм належне, особливо — гарненьким пуританкам. Та ну ж бо, тільки присягніться на розп'ятті, і я більше нічого від вас не вимагатиму.
— Присягнутися на розп'ятті! — вигукнула я, підводячись і відчуваючи, що при звуках цього ненависного голосу до мене повернулися сили. — На розп'ятті! Присягаюсь, що ніякі обіцянки, ніякі погрози, ніякі тортури не примусять мене мовчати. На розп'ятті! Присягаюсь, що я скрізь викриватиму вас як убивцю, як ґвалтівника, як мерзенного боягуза.
На розп'ятті! Присягаюсь, що коли тільки мені пощастить вирватися звідси, я благатиму весь рід людський помститися вам.
— Стережіться! — сказав він таким суворим голосом, якого я ще ніколи не чула від нього. — На крайній випадок я маю надійний засіб заткнути вам пельку або принаймні не дозволити людям повірити бодай одному вашому слову.
Я зібрала решту сил і засміялась йому в обличчя. Він зрозумів, що відтепер між нами — вічна війна не на життя, а на смерть.
— Послухайте, — сказав він, — я даю вам решту цієї ночі й завтрашній день. Подумайте як слід: коли ви пообіцяєте мовчати, на вас чекатиме багатство, пошана й навіть почесті. Коли ж ви погрожуватимете викриттям, я піддам вас безчестю.
— Ви! — вигукнула я. — Ви!
— Вічному, незгладимому безчестю!
— Ви! — повторила я.
О, запевняю вас, Фелтоне, я вважала його божевільним.
— Авжеж, я! — відповів він.
— Ах, залиште мене! — сказала я. — Йдіть геть, коли не хочете, щоб я у вас на очах розбила собі голову об стінку!
— Гаразд, — мовив він, — як вам буде завгодно! До завтрашнього вечора!
— До завтрашнього вечора! — відповіла я, падаючи на підлогу й кусаючи килим од люті…
Фелтон спирався на крісло, і міледі з демонічною радістю бачила, що йому навряд чи стане сили дослухати до кінця її розповідь.
XXVII. Засіб класичної трагедії
Якусь хвилину міледі крадькома спостерігала за молодим офіцером, а потім заговорила знову:
— Я вже майже три дні нічого не пила й не їла, тож відчувала нестерпні муки. Часом мені здавалося, наче якась хмара оповиває мені чоло й засліплює очі. Це була гарячка.
Увечері я мало не кожної хвилини непритомніла від слабкості; втрачаючи свідомість, я дякувала Богові в надії, що це вже смерть.
Раптом двері відчинились. Від страху я прийшла до тями. Він з'явився в супроводі людини, обличчя якої було сховане під маскою, та й сам він був у масці. Але я впізнала його кроки, впізнала його голос, впізнала цей величний вигляд, яким пекло наділило його на погибель людям.
— Чи згодні ви присягнутися в тому, про що я вас просив? — спитав він.
— Ви самі сказали, що пуритани вміють тримати слово; я присягнулась, і ви це чули, віддати вас на землі до суду людського, а на тому світі — до суду Божого.
— Отже, ви непохитні?
— Присягаюсь Богом, який мене чує: я шукатиму свідків вашого злочину доти, аж поки знайду того, хто помститься за мене!
— Ви безчесна жінка, — голосно сказав він, — тож і будете за це покарані! Затаврована в очах світу, на допомогу якого ви сподіваєтесь, спробуйте відтепер довести світові, що ви не злочинниця й не божевільна!
Обернувшись до свого супутника, він наказав:
— Кате, виконуй свій обов'язок!
— О! Його ім'я, його ім'я! — вигукнув Фелтон. — Назвіть його ім'я!
— Даремно я волала про допомогу й чинила відчайдушний опір, бо зрозуміла — на мене чекає щось набагато гірше, ніж смерть!.. Кат схопив мене, повалив на підлогу й здушив своїми свинцевими руками. Задихаючись від ридань, майже непритомна, сподіваючись лише на милість Бога, який не схотів почути мене, я нестямно закричала від болю й сорому: розпечене залізо, залізо ката вогненним жалом уп'ялося мені в плече!..
239 
